Четверо зайшли в термінал А аеропорту Хітроу разом з потоком інших пасажирів.
Сьогодні в терміналі явно був аншлаг. Воно і зрозуміло — так завжди відбувається в неділю. Багато людей саме в цей день повертаються додому або ж, навпаки, вилітають з дому у відпустку.
Перша з четвірки з нетерпінням чекала чогось важливого. Вона ледь-ледь контролювала своє обличчя, яке так і тягнуло видати її нетерпіння і майже маніакальну радісну посмішку.
Другий остаточно переконав себе в тому, що рішення, яке він прийняв ввечері, є єдино правильним в нинішній ситуації, адже Яра ще може бути не готова.
Третя була напружена, так як Влад занадто багато часу приділяв своїй сестрі. Вона не розуміла, з чим пов'язана така раптова майже маніакальна одержимість...
Четвертий же вирішив продовжити пильно стежити за другим: його все ще насторожувала ця людина. Не дивлячись на всі, здавалося б, позитивні сторони Кіра, відчуття невідомості і небезпеки, які він мав поруч з цією людиною, ніяк не пропадали.
***
КІР
"Навіть добре, що і Влад, і Саша тут." — подумав я, кинувши погляд на цих двох. — "Якщо все правильно провернути, ви зможете відвернути увагу Яри рівно на стільки, на скільки мені потрібно."
— Я відійду на пару хвилин, — я дружелюбно посміхнувся.
— Я з тобою! — відразу ж випалила Яра.
— Не зараз, — я посміхнувся і погладив Яру по щоці, після чого відвернувся від неї. — Я швидко…
— Але… — Яра зробила крок до мене, я вже хотів щось сказати, повернув голову назад і...
— Та нікуди твій Кір не дінеться... — Влад поклав руку на плече Яри.
— Я швидко, — я знову посміхнувся Ярі, відвернувся, і тепер вже швидким кроком пішов на ескалатор.
***
ЯРА
— Ну ні... — ледь чутно прошепотіла я і хотіла вже зробити крок до Кіра, але тиск на плечі нагадав про чужу долоню, яка зупинила мене секунду назад. — Відпусти мене.
— Ти йому й кроку без себе не даєш ступити... — Влад ще трохи сильніше стиснув долоню на моєму плечі. — Це не правильно.
— Відпусти мене... — з загрозою, тихо повторила я.
Я не дозволю тобі знову і знову робити це без мене. Ти довіришся мені. Ти повинен... Ти...
Серце билося частіше ніж належить, але обличчя ніби все ще залишалося все таким же непроникним.
Я хочу розділити з тобою все.
Я не дам ні Саші, ні Владу, ні тобі, ні навіть самій собі перешкодити моїм планам. Я завжди буду на твоєму боці.
***
КІР
Сьогодні я і сам грав дуже добре. Напевно, саме сьогодні моя гра перевершила все, що було до цього.
Для правдивої гри завжди потрібен справжній поштовх. Шукати правду в собі, правду, яка буде перегукуватися з брехнею, яку потрібно зіграти. Так і тільки так будь-яку гру можна зробити правдивою. Потрібно самому повірити в свою гру і тоді в неї повірять всі.
***
САША
Я стояла прямо за Владом. Нас розділяла точно така ж відстань, що була і між Владом з Ярою, але... Я відчувала, що зараз Влад не зі мною, а...
Ні...
Я мимоволі стиснула кулаки з такою силою, що прямо вп'ялася нігтями в ніжну шкіру внутрішньої сторони долоні.
Ні, ні, ні... Я була з ним весь цей час. Я врятувала його. Це все зробила я... Не ти. Ти лише приносила йому неприємності, змушувала хвилюватися... Ти — всього-лише сестра, колишня наркоманка і...
Серце билося швидко, а дихання стало прискореним. Не розуміючи, що роблю, я ступила вперед. Ще крок. І ще один, і...
Ось я уже стала між ними і м'яко поклала свою долоню на долоню Влада, після чого зазирнула йому в очі.
Мені здалося, що Яра навіть посміхнулася... Невже саме такої реакції вона і чекала від мене?...
Влад злегка насупився, не розуміючи, чому я так реагую.
— Будь ласка, — тихим, втомленим голосом сказала я одними губами, щоб послання зрозумів лише Влад.
Влад зітхнув і відпустив її руку.
— Чекайте тут, — майже на бігу сказала нам Яра, відразу ж опинившись на ескалаторі. — Нікуди не йдіть, — додала вона голосніше, проїхавши пару метрів вгору.
Влад злегка стиснув губи і продовжив пильно стежити за сестрою, поки та не зникла вгорі.
Як тільки це сталося, він рвонув слідом, буквально бігом долаючи сходинки ескалатора.
Ну ні.
Я починала закипати.
Я рвонула слідом за Владом, майже відразу ж нагнавши його на ескалаторі і знову хапаючи свого хлопця за зап'ястя.
— Не змушуй мене просити тебе... — напівпошепки сказала я, ледве-ледве притримуючи його руку за зап'ястя.
Його блакитні очі нарешті подивилися на мене.
Відредаговано: 25.09.2022