Розділ 60. ВЛАД. Довго ще будеш гратися з усіма навколо?

— Дякую, що викликався допомогти, — я усміхнувся Кіру.

Він саме дорубав дрова і поклав сокиру.

Мене все ще щось насторожувало в ньому, але я ніяк не міг зрозуміти що саме.

— Нема за що, — він усміхнувся. — Все ж, колись ми напевно станемо родичами, а родичі мають допомагати один одному.

— Дивлюся, ти заглядаєш далеко вперед, — сказав я. — Але Ярі ще дуже рано думати про щось таке.

— А тобі? — він подивився мені прямо в очі. — Довго ще будеш гратися з усіма навколо?

А цього я зовсім не очікував. З ким я грався?! Я...

— Поки ти мовчиш, я поясню, — від підійшов до мене ближче, щоб говорити тихіше. — Авжеж, напевно круто мати в себе гарем з закоханих кралечок, але рівно до тих пір, поки ти жодну з них не кохаєш.

— Я кохаю Сашу. Ми пройшли багато чого разом.

— А живеш ти з Оленою і її дитиною. Дитину навіть на себе записав...  Та й Олю не особливо відштовхуєш.

— Я не можу їх кинути. Олена — дівчина мого найкращого друга, а Оля — моя подруга. Я потрібен їм.

— Авжеж-авжеж, — він усміхнувся. — І що буде далі? Ти не думав, що Саші колись просто набридне оця твоя «самовідданість»? І зауваж, це навіть не самовідданість. Тобі просто не хочеться втрачати жодну з них. Навіть якщо ти не цікавишся ними в романтичному плані, ти все одно не можеш їх так просто відпустити... Можливо, ти дійсно віриш, що так робиш краще їм, та насправді всі вони нещасні. І вони будуть нещасними доти, доки ти тримаєш їх біля себе.

Пару хвилин ми посиділи мовчки, а потім тишу знов перервав Кір.

— Так, і що мені робити? — він посміхнувся мені, коли я вже сидів перед топкою і закидав дрова.

— Потрібно опустити дерев'яні штуки з полиць для сидіння на підлогу, — відповів я, коли до нас саме зайшла Саша. — Ми тут впораємося, а ти можеш піти на кухню, до дівчат...

Кір кивнув мені і дійсно залишив нас з Сашею вдвох.

А я дійсно задумався над його словами. Намагаючись зробити так, щоб всім було добре, я дійсно міг зробити тільки гірше... Це було схоже на правду.

***

ЯРА

Коли я зайшла до бані, Влад спостерігав за тим, як товсті поліна розпалюються в величезне вогнище. Саша теж спостерігала за вогнем, тільки з-за його спини. Вони сиділи досить близько одне до одного і я буквально бачила, як подих блондинки колихав волосся на потилиці мого брата.

Як не крути, а ці двоє виглядали дуже органічно. До того, як я зустріла Кіра, я не могла спокійно спостерігати за ними, але зараз... Зараз все змінилося. Нема вже того млосного відчуття в грудях, нема бажання підійти і розняти їх, забрати Влада і залишити собі.

Влад завжди буде моїм братом, просто братом... І якщо раніше такий стан речей виводив мене з себе, то зараз все було абсолютно інакше. Я бачила, що мій брат дійсно живе. Він перестав існувати і почав жити, оговтався від моторошної хвороби... Так, його вилікували ліки, а не любов, але якби не було цієї любові, хіба б він пішов на ті ризикові кроки? Саша дійсно врятувала Влада і мені теж потрібно бути вдячною їй.

Я взагалі маю бути вдячною за те, що все склалося так, як склалося, адже інакше я б не пізнала тих хвилюючих почуттів, які я могла відчути тільки з Кіром... Адже будь Влад без Саші, я би так ніколи і не пішла в той бар і не наражалася би на неприємності... Я би не посперечалася з Кіром і моє нове життя, життя зі змістом, моїм особистим змістом, так би і не почалося...

Я посміхнулася і покинула баню.

На вулиці було прохолодно — все ж, уже майже середина осені.

Я загорнулася у кофту і швидким кроком попрямувала до будинку.

Зайшовши в двері кухні (які виходили на задній двір і баню), я побачила Олю, яка кружляла біля плити, і Олену, що накривала на стіл. Варто зауважити, що стіл вже ломився від їжі: м'ясо птиці з якимось соусом, м'ясо по-французьки, якісь биточки, два салати (один з майонезом, а інший — з оливковою олією), млинці з лососевою начинкою, нарізані як суші...

— Хіба перед лазнею можна їсти стільки смакоти? — поцікавилася я у дівчат.

— Дивлюся, ти в хорошому настрої... — посміхнулася мені Олена.

— Ти Кіра випадково не бачила? — я подивилася на двері у вітальні.

— А, так, він побіг за вином, — Олена поставила ще одну закуску, печеньки з маслом і червоною ікоркою, на стіл.

— Дивно, чому мене не покликав... — тихо, немов самій собі, сказала я.

— Тебе не було в будинку, — знизала плечима Олена. — Але він повинен вже скоро прийти, адже магазин зовсім поруч.

— Ага...

— Можеш будь ласка попередити Влада і Сашу, що вечеря буде вже через п'ять-десять хвилин? Нехай вони вже закінчують з розтопленням...

— Блін, я ж тільки звідти, — пробурмотіла я, але таки пішла назад на вулицю.

Швидко пробігши в баню, я застала Влада, обіймаючого Сашу зі спини, і цілуючого її в шию.

— Вечеря майже готова, — на диво спокійно сказала я. — Вам ще довго?