«Найкраще вино — це вино, яке більш за все
подобається тому, хто його п’є»
Будильник монотонно нагадував, що вже шоста.
Шоста ранку. Шоста година довбаного ранку.
Я потягнула руку до телефону, але не дістала до нього.
Чорт, я ж спеціально поклала його далеко...
Я все ж піднялася з ліжка і взяла зі столу телефон, вимикаючи будильник.
Гаразд, вже напевно час…
Я підійшла до шафи, відкрила її і дістала чорну футболку і такого ж кольору спортивний костюм.
Швидко одягнувшись, тихо спустилася вниз по східцях і пішла в передпокій. Пару хвилин шукала свої кросівки, і потім, нарешті взувшись і одягнувшись, поклала до внутрішньої кишені кофти телефон.
Насамперед — пробіжка. Ось уже десять днів я прокидаюся о шостій і йду в найближчий парк, де бігаю по одній годині.
Перші дні було важкувато, але мій організм швидко звик до такого фізичного навантаження і тепер після бігу я відчувала не стільки втому, скільки навпаки якийсь заряд енергією.
У парку зі мною в один і той самий час завжди бігав один і той самий хлопець-метросексуал в якомусь дівчачому шарфику і з доволі довгим для хлопця волоссям. На вигляд йому було років двадцять, може трохи більше. Він завжди привітно посміхався мені, так як в таку рань тут були тільки ми.
Ось і зараз підкачаний високий хлопець з зібраним в хвіст світлим волоссям привітно усміхнувся, обганяючи мене на черговому колі.
Я вирішила не залишатися в боргу і через хвилину сама наздогнала його. Він трохи облизав свої губи і знову обігнав мене.
Через півгодини здоганялок, він раптово зупинився.
Озирнувшись, я зауважила, що він більше не біжить, і від цього мені стало не так весело. Я знизила швидкість.
Цікаво... Чи зможу я обдурити його?
Так, для початку потрібно використовувати особистість того, кого я досить добре знаю, і спробувати вжитися в чужий образ....
Хм... Але підходити самій якось не дуже добре. Це хлопець має підходити до дівчини, а не навпаки.
А образ, в який я вживуся, буде...
— Ви, мабуть, втомилися... Всю ніч бігали за мною уві сні, — почула я біля себе.
Хлопець вже порівнявся зі мною. А підкат його був такий собі. Так. Вішатися на шию не треба. Треба його ще більше зацікавити...
— Та Ви просто капітан-очевидність... — я посміхнулася, в моєму голосі чулися нотки пустощів. — Тільки бігала не я за Вами, а Ви — за мною. І зауважте, не уві сні, а наяву. І взагалі, я не знайомлюся на вулиці...
Так, десь такою я і уявляла собі поведінку цієї Саші, яка виводила мене з себе одним своїм існуванням. Тупа кокетка-блондинка, ось вона хто...
— Гаразд-гаразд... — він підняв руки, ніби здавався. — Давайте не будемо знайомитися, пройдемо повз один одного і Ви не дізнаєтеся, що мене звуть Сет, а я не дізнаюся, як звуть Вас, — хлопець підійшов ближче і трохи нахилився вперед, до мого вуха, щоб продовжити вже пошепки. — Ви втратите мене, такого доброго, веселого, красивого, а я втрачу неповторно-божественну Вас. І ми не зможемо провести всі прекрасні хвилини і години разом, а дні, проведені разом, будуть здаватися для нас лише секундами. Ви згодні?
Я вже хотіла врізати йому в морду за те, що він порушував мій особистий простір, але замість того лиш посміхнулася трохи ширше і заправила пасмо волосся, що вибилося з хвоста, собі за вухо. Пам’ятай, Яро, зараз ти — не Яра а, припустимо Анжела, а поведінкою — Саша.
— А Ви наполегливий... — напівпошепки сказала я. — Мене звуть Са...Анжела.
— Янгольське ім’я, — він посміхнувся, поклавши руку мені на плече, а другою рукою знімаючи триклятий шарфик, який я збиралася вкрасти. — Анжело, як дивишся на те, щоб випити зі мною кави?
Я інстинктивно трохи відсторонилася. Важко. Блін, що робити?
— Я не прийму відмови, — він раптом узяв мене за руку.
Саме в цей момент, коли він зосередився на моїй лівій руці, правою я торкнулася його бедра, прямо біля сумки. Добре, що він її не застібнув...
Поки я зосередилася на шарфику, цей ідіот наблизився до мене майже впритул і доторкнувся двома пальцями до моїх губ.
Я в душі скривилася, але не відсторонилася, паралельно витягаючи нещасний невагомий шарфик і відразу ж ховаючи його під свою мастерку за спиною.
— Анжело... — він відсторонився і зазирнув мені в очі. — Може, зустрінемося ввечері, що скажеш?
Я спочатку хотіла одразу відмовити, але подумала пограти ще...
— Добре... — я відвела погляд і пригадала момент, коли Кір навчав мене стріляти з пістолета. — Анжела Маєрс, напиши мені в інстаграм, куди прийти...
Впевнена, мої щоки почервоніли, бо я спеціально нагнічувала в собі почуття того вечора після нашої другої зустрічі, коли я стріляла, а він обіймав мене.
— Гаразд, — сказав хлопець і раптом відсторонився від мене, подивившись на годинник. — Я схоже вже запізнююся...
Відредаговано: 25.09.2022