Розділ 12

Аліна

Я вмостилася на дерев'яному кріслі. Місця було небагато, але переді мною стояв невеличкий плетений столик із ноутбуком, склянкою холодного лимонаду й тарілкою всіляких смаколиків.
Було спекотно. Кондиціонера в моїй новій квартирі не передбачалося, тому я сиділа на балконі, навстіж відчинивши вікна.
Сьогодні ми з Даркою мали дивитися фільм — наша незмінна традиція ще зі студентських часів, коли жили в різних містах. Зазвичай ми без упину коментували гру акторів, жартували й поїдали смаколики.
Та сьогодні перегляд ми так толком і не почали. Окрім Дарки, яка теж рятувалася від спеки, щоправда, не на балконі, а на затіненій терасі — привілей життя у власному будинку, — на мене з екрана дивилися Г'ю Ґрант і Енді Мак-Давелл, застиглі в обіймах на постері фільму.

— Ти здуріла! Нащо ти взагалі сказала, що зустрічаєшся з Дрю?! — гнівно вигукнула подруга. Її рудувате волосся тепер було зібране у високий пучок. Тоненька жовта майка з бавовняної піжами не приховувала розсипу веснянок на плечах Дарки.
— Формально я не говорила прямо, що зустрічаюся з ним,— заперечила я.
— Але ти не виправила його.
— Я...не знала...як краще зробити.
Дарка важко видихнула, а тоді вже спокійніше продовжила:
— Хіба ти не знаєш, що дружба з колишнім недоцільна, якщо у вас немає спільних дітей, бізнесу чи роботи?
Я щось буркнула собі під ніс і потягнулася по желейного черв'яка, рясно обсипаного  цукром. Повільно жувала його, відчуваючи кислуватий смак із солодким післясмаком.
Подруга мала рацію. Немає потреби дружити з людиною, з якою ти планувала спільне майбутнє. Зрештою, це лише спроба продовжити емоційний зв'язок. Ілюзія, що все знову стане так, як було.
— Я розумію, — тихо кажу. — Просто не змогла йому відмовити.
— Аліно... — лагідно почала Дарка.
— Ну все, — перебила її я. — Давай дивитися фільм.
— Та ми його вже разів зо три бачили, — відмахнулася подруга.
— Ну і що? — не поступалася я . — Лимонад у мене готовий. І я смаколиків різних набрала.
— Можна подумати, без фільму ти цього не з'їси, — Дарка закотила очі.
— Це буде не те, — відказала я, поглянувши на свою тарілку, повну фруктів, снеків і желейок.
— Та йой, ти краще скажи мені, — Дарка нахилилася ближче до екрана. — Дрю знає, що він твій хлопець і має їхати з тобою в гори?
Я мугикнула, посовалася на твердому стільці й зробила ковток холодного лимонаду. У таку спеку він здавався мало не божественним напоєм. Прочистила горло й відповіла:
— Я з ним ще не говорила. Була зайнята переїздом.
Це була лише часткова правда. Насправді я боялася телефонувати вампіру.
— І коли ти поговориш із ним? — не відступала Дарка.
— Завтра? — я невпевнено повела плечем, намагаючись не дивитися їй в очі. — Знаєш, я ж завжди можу сказати, що в нього не вийшло поїхати чи щось таке.
— Який хлопець відпустить свою дівчину на відпочинок із колишнім? 
— Але... — я зітхнула. — Як я можу йому подзвонити? Він же пропонував мені... спробувати щось більше, а я відмовила, бо ще не відійшла після розставання.
— Саме тому вся ця історія з дружбою така дивна, — мудро зауважила вона.
— Не можу ж я просто взяти й обірвати..все. І за квиток, і за будиночок я вже заплатила. Та й гори я люблю! — переконувала я подругу.
На балкон залетіла велика муха й почала голосно дзижчати, дратуючи ще більше.
— Дуже навіть можеш. І гроші він тобі повернув би. А в гори можна поїхати з кимось іншим, — упевнено сказала Дарка.
— Там же не тільки Макс буде.
— Ага, ще його друзі.
— Я з ними знайома.
— Але близько не товаришуєш.
Її слова влучили просто в яблучко.
— Це ж лише один раз. І відмовлятися зараз буде неввічливо. Ми вже домовилися. У нас дружба...
— Що він тобі пише?
— Надсилає меми й відео з котами.
— Чудово. Заради такого точно варто підтримувати спілкуватися з колишнім!
— Ну, Дар!
— Гаразд. — Вона підняла руки вгору, ніби здаючись. — Ти доросла дівчина й сама знаєш, що робиш. Я просто не хочу, щоб тобі було боляче.
— І я це ціную. Як Ден?
Я поспішила змінити тему розмови. Ден — хлопець Дарки, з яким вона зустрічається ще з першого курсу коледжу. Для мене вони завжди були прикладом справжнього кохання. Мені теж хотілося зустрітити таке почуття в реальності. Тепер уже не була певна, що мені це судилося.

Подруга підхоплює розмову і говоримо ще годину, а потім таки починаємо дивитися "Чотири весілля і один похорон". Опісля  я прибираю -- мию склянку від лимонаду і пусту тарілку від смаколиків, ставлю ноубук на зарядку, роблю заготовку на завтрашній сніданок, слухаючи музику в навушниках. Словом, роблю усе, щоб не згадувати про свою мимовільну обіцянку і Дрю. Дарка має рацію. Надто дивно буде, якщо поїду в ті гори сама. Придумати, що ми встигли розійтися за такий короткий термін? Ні, це ще дивніше. І десь в душі, сидить думка, що правильно було би відмовитися, вигадати причину не їхати, але я ігнорую її. Натомість роблю дурну річ -- шукаю ту візитівку. Після переїзду я ще не встигла розпакувати всі речі, тому кілька коробок досі стоять в коридорі. Шукаю з напускним ентузіазмом. Знаю: якщо не зроблю цього нині, то завтра тим більше. Мої пошуки дають плоди: невеличка візитівка лежала в одній рожевій сумочці -- її носити я не дуже люблю, але всілякі речі туди запихаю. Тримаю хвильку шматок паперу в руках, нервуючи і розглядаючи красиві літери. Торкаюся країв, що помнулися, а тоді беру смартфон, швидко набираю номер і  натискаю на зелену трубку. Від ритмічних гудків серце калатає. Руки пітніють. Хочеться натиснути на збій, відкласти мобільний і забути про свій порив. І я вже майже так і роблю, коли чую низький чоловічий голос.