Розділ 11

Аліна

Дні минали швидко, потопаючи в задушливій літній спеці. Здавалося, температура повітря бере участь у якомусь відомому лише їй марафоні, піднімаючись дедалі вище. Люди ховалися від спеки в магазинах, кав'ярнях, пекарнях і ресторанах. А якщо й виходили на вулицю, то неодмінно з холодними напоями в руках і головними уборами на голові — щоб захиститися від палючого сонця.

Я ж ховалася від літа вдома, складаючи речі в коробки та перериваючись на їжу і смуток за втраченими стосунками — порядок тут був не надто важливий. Занять було небагато. Втім, це не новина. Так було майже щоліта.

Липень — час відпочинку. Іспити вже позаду, співпраця з учнями завершена, а робота з майбутніми одинадцятикласниками ще не почалася. Я зітхнула. Зазвичай цей місяць я присвячувала собі: читала книжки, дивилася серіали, висипалася, зустрічалася з друзями, а іноді їздила кудись у гори.

Загалом свою роботу я любила. Закохалася в історію ще за шкільною партою, тому після випуску без вагань вступила на історичний факультет. Попри скептицизм родичів і поради обрати перспективніший фах, навчання приносило мені задоволення. Було щось водночас захопливе й трохи меланхолійне в дослідженні подій минулого, старих документів, хронік та історичних праць.

Після отримання диплома бакалавра настав той кризовий етап у житті майже кожного випускника — спроба знайти своє місце у світі. Серед безлічі вакансій продавців, офіціантів, ревізорів і менеджерів з продажу я зробила, на думку моєї мами, найдурнішу річ — пішла працювати до школи.
То було цікаве півріччя, що нагадувало справжню битву за виживання. Потім було звільнення і пошук учнів для репетиторства.
До появи Макса моє життя було зрозумілим і впорядкованим. Щоправда, без особливої іскри. Ну що ж, тепер у мене не просто іскра, а ціла блискавка.
Я сумно посміхнулася.
Цьогорічна відпустка зовсім не тішила. Останніми днями я активно шукала нове житло. За допомогою рієлтора вдалося відібрати три варіанти, але жоден не викликав особливого захоплення.
Перша квартира більше нагадувала крихітну студію, де вітальня, спальня і кухня зливалися в один дивний гібрид. І хоч я навчилася жити у відносно невеликому просторі — дякую моїй кімнаті в батьківському домі, — навіть мені ставало задушливо від самої думки оселитися там.
Друга квартира була однокімнатною, але її господарі, здається, звезли туди всі речі, які колись пошкодували викинути. Звісно, переставляти меблі не можна, переклеювати кислотні шпалери теж не можна і — вишенька на торті — змінити інтернет-провайдера, який ледве працює, також не можна.
Залишався третій варіант — квартира в хрущовці у віддаленому, але тихому районі. Щоправда, останній ремонт там робили років десять-п'ятнадцять тому. Зате шпалери не викликали бажання виколоти собі очі, і на тому спасибі.

Я складала речі в коробки, дивуючись, скільки різних дрібниць встигла накопичити за досить короткий час спільного життя з колишнім. Макс навіть проявив ініціативу й запропонував допомогти мені з переїздом, але я відмовилася. Знала: щойно побачу його, надія, що причаїлася десь у серці, знову вигулькне на поверхню.
Тому я тихенько готувалася до свого нового самотнього життя: вирішувала побутові питання, розмовляла з подругою, готувала, довго гуляла Києвом. Шукала собі нові заняття з небаченою досі завзятістю. А коли накочувалася втома або звичний алгоритм давав збій, переглядала романтичні фільми й плакала через те, що в мене немає такого кохання, як у Гейзел та Оґастуса, Луїзи й Вілла чи Роуз і Джека.
Зазвичай це допомагало. Виснажена, я лягала спати, щоб наступного ранку зустріти новий день.
Справи мої загалом ішли непогано. Договір про оренду хрущовки я підписала, оплату за квартиру й послуги рієлтора внесла, про перевезення речей домовилася. Проте Макс хотів, щоб ключі від квартири я віддала йому особисто.
Звісно, я намагалася уникнути цієї зустрічі, але зрештою здалася. Повторювала собі, мов мантру, що я доросла людина й упораюся зі своїми емоціями.
І от зараз сиджу в невеличкій кав'ярні навпроти нього. Попиваю холодне карамельне лате. Нервово поглядаю на його еспресо-тонік.
Обом незручно.
Прочищаю горло.
Ми не бачилися наживо, здавалося, цілу вічність. Перекидалися лише повідомленнями. Про ніч із Дрю не згадував ні він, ні я.
— Чудово виглядаєш, — першим порушує мовчанку Макс.
— Дякую, — мимрю я. — Ти теж непогано.
Він усміхається, і на щоках з'являються милі ямочки, які так мені подобалися.
Трясця.
— Я радий, що в тебе все добре, — каже він цілком щиро.
— Так, у мене все добре, — повторюю за ним, ніби папуга.
— Якщо чесно... я дуже переживав, що ти надто близько до серця сприйняла наше розставання. Але мені аж полегшало, коли зрозумів, що помилявся.
Кожне його слово різало моє зранене серце з новою силою.
— Оу... ну, ми ж були разом лише три місяці, тож...
— Тобі не потрібно виправдовуватися, правда. Я був дуже здивований, коли трубку підняв твій... друг.
— Ми не друзі. Тобто... тепер уже не друзі. У нас зараз... інший статус стосунків...
Молодець, Аліно. Чудесне пояснення!
— Це ж добре, — усміхається Макс. — Було трохи дивно почути про таку дружбу, тому я навіть радий, що ви почали зустрічатися.
— А... ми... ну...
Я почувалася рибою, яку викинули на берег.
— Він хороший? — запитує Макс, ніби не помічаючи мого сум'яття.
— Так. -- Голос звучить підозріло високо. Я поспіхом роблю ковток лате.
— Чудово. Ти класна, Аліно, і заслуговуєш на хорошу людину поруч.
— Мгм, — видаю я, дістаючи із сумки ключі — головну причину нашої зустрічі.
Щоки палають, коли я кладу холодний метал на стіл.
— Ось.
— Дякую.
Макс тягнеться по ключі. Наші пальці випадково торкаються одне одного.
Я відсмикую руку так швидко, ніби мене ошпарили окропом.
— Аліно, я довго думав... Як щодо того, щоб залишитися друзями?
Серце робить кульбіт. А що як це другий шанс?
— Так, будемо друзями, — відповідаю раніше, ніж встигаю подумати.
Макс усміхається своєю широкою білозубою усмішкою.
— Круто. Тоді побачимося в горах, так?
— Що? -- у горлі пересихає. Ми планували цю поїздку ще до розставання. Квитки давно куплені, будиночок заброньований.
— Ти ж любиш гори.
— Люблю, але... а твої друзі? Їм буде нормально?
— Звичайно нормально. Та й зі мною ти дружиш. А друзі можуть їздити разом на відпочинок. Особливо коли все вже оплачено.
— Супер, — бовкаю я.
— Якщо ти так переживаєш, то чому б не поїхати зі своїм новим бойфрендом?
— О... а... ми хіба там усі помістимося? -- запитую, нервово посміхаючись.
— Помістимося, — упевнено каже Макс.
— Тоді класно.
Матінко.
Я таки ідіотка.