Розділ 10

Аліна

Йду повільно сходами, ігноруючи ліфт. У голові думки гудуть, наче розворушений вулик. Було незвично прокинутися сьогодні не вдома, та й з Дрю я досі не знаю, як поводитися.
Трясця. Нащо я взагалі поперлася вчора в той клуб?
Доходжу до своєї квартири, кілька хвилин шукаю ключі в сумці й зрештою заходжу всередину. Мій тимчасовий дім.
Нагадую собі, що скоро доведеться звідси з'їхати. Щоправда, поки що мені нікуди. От халепа.
Голова трохи болить, і я шкодую, що не попросила в Дрю знеболювального.
Шкандибаю на кухню, знаходжу таблетки й запиваю їх водою. Потім сідаю на підлогу, притулившись спиною до холодних кухонних шафок.
Заплющую очі.
У грудях тягучою патокою розливається туга за колишнім. Стає нестерпно.
Відкриваю сумку, дістаю телефон і вмикаю його.
На екрані з'являється безліч пропущених від Дарки і ще більше — від Макса. Останнього ігнорую. Набираю подругу. Повільні монотонні гудки змінює схвильований жіночий голос:
— Ну нарешті, дурепо. Ти мала мені вчора подзвонити, — шикає Дарка.
— І тобі привіт, — невесело кажу я. — Вибач за вчорашнє.
— Чекай, — перебиває подруга.
Чую якийсь шум на фоні, а тоді настає тиша.
— Усе, можеш говорити. Я вийшла надвір.
— Вибач, — повторюю.
— Чому ти не відповіла вчора?
— Забула, — чесно зізнаюся. — І... я не ночувала вдома.
— Де? — миттєво перебиває вона.
— Ну...
— Аліно! — загрозливо вимовляє моє ім'я Дарка.
Я зітхаю.
— Його звати Дрю. Ми познайомилися в клубі, обоє трохи випили й поїхали до нього.
— Ви переспали?
— Не зовсім.
— Тобто?
— Ми їли, говорили і, так, спали. Але інтимом не займалися.
— Матінко, — видихає Дарка. — Ти хоч розумієш, що могло статися? Ти одна, напідпитку, сіла до незнайомця в машину, а потім ще й поїхала до нього додому. А якби він виявився маніяком? Якби скористався твоїм вразливим станом?
— Але ж не скористався.
— Це не аргумент, — сухо констатує вона.
— Ну Дар...
— Не Даркай!
— Я розумію, що була інфантильною і необережною. Але все склалося добре. У майбутньому більше так не робитиму, а Дрю виявився хорошим вампіром.
— Він ще й вампір?! — вигукує подруга.
Я мимоволі усміхаюся і починаю детально розповідати їй про вчорашній вечір і сьогоднішній ранок.
Дарка мовчки слухає, а потім видає:
— Ну ти і даєш.
— Ага, — сумно погоджуюся.
— І що тепер будеш робити?
— Шукатиму житло і переїжджатиму.
— Ти ж знаєш, що завжди можеш повернутися додому...
— Знаю. Але це крайній варіант.
— Аліно...
— Все, давай не будемо про це, добре? Я трохи втомилася і досі сиджу у вчорашній сукні.
— Тоді йди відпочивати. І пообіцяй мені, що не забудеш поїсти, швидко ляжеш спати й не будеш надто багато думати про Макса.
— Слухаюся, — відповідаю я, намагаючись говорити серйозно, але все одно усміхаюся.
Розмова завершується.
Я йду до кімнати, переодягаюся в зручний домашній одяг і перевзуваюся у власні капці. Але не поспішаю викидати ті, що дав мені Дрю. Натомість дбайливо ховаю їх у шафку для взуття.
В останню мить згадую, що залишила в нього свої підбори.
От забудькувата.
Рука сама тягнеться до сумки, де досі лежить його візитівка, але я змушую себе зупинитися.
Не зараз.
Зателефоную йому пізніше. Це ж не горить.
Повторюю собі ці слова кілька разів для певності.
А потім іду виконувати настанови подруги, щоправда, перед цим лише двічі перечитуючи переписку з колишнім.