Розділ 9

Дрю

 Крізь нещільно засмикнуті штори пробивалося сонячне проміння. Аліна солодко сопіла, прихиливши голову мені до грудей. Вона заснула десь посередині третьої серії, а я так і не наважився її будити, тому ми й проспали всю ніч в обіймах. Її рівне, ритмічне дихання дивним чином заспокоювало.
Я тихенько зітхнув.
Останні мої серйозні стосунки закінчилися чотири роки тому. Може, це знак з небес, що мені цього бракує? Як інакше пояснити мою поведінку вчора?
Я не приводив незнайомок додому. Для коротких інтрижок чи інтиму без зобов'язань існували готелі. Інша справа — коли бачиш людину у своєму майбутньому. Там уже знаходиться місце і для турботи, і для підтримки, і для втіхи, і для любові.
Чому я взагалі звернув увагу на Аліну?
Через її щирість?
Через те, що вона так помітно вирізнялася з натовпу?
Я беззвучно видихнув.
Треба, мабуть, більше відпочивати. Цього року візьму відпустку, а не працюватиму, як віл у полі. А там, може, й справді наважуся на стосунки.
Задоволений власними висновками, я обережно вибрався з ліжка, щоб не розбудити дівчину, і підклав їй під голову подушку. Аліна щось нерозбірливо пробурмотіла уві сні, але не прокинулася.
Я мимоволі посміхнувся.
Після ранкового душу я попрямував на кухню, але дорогою почув звук телефону з вітальні. Смартфон тихенько вібрував, та для мене цей звук здавався напрочуд гучним — вампірський слух мав свої недоліки.
Я повагався.
Копирсатися в чужих речах — не моя звичка.
Прислухався. Аліна спала глибоким сном у спальні. Чи варто її будити? Може, цей дзвінок важливий?
Недовго думаючи, я відкрив її сумочку і витягнув чорний смартфон, екран якого світився блакитним світлом.
Дзвонив Макс.
Телефон продовжував дзижчати, наповнюючи кімнату неприємним звуком.
Ні, будити її я точно не стану. Вчора вона й так заснула далеко за північ, виснажена і спустошена.
Відповісти?
Сама думка здавалася абсурдною. Я ж не підліток, щоб займатися подібними дурницями.
Водночас десь усередині прокинулося знайоме відчуття цікавості.
Я знову прислухався до її рівного дихання, а тоді прийняв дзвінок.
— Ну нарешті! Ти де? Знаєш, як я злякався? Зайшов учора до квартири дещо забрати, а тебе там не було. Подзвонив Дарці. Вона не одразу розкололася, але, зрештою, сказала, що ти пішла в нічний клуб. Навіщо? Аліно, та не мовчи! Скажи, де ти, і я тебе заберу.
— Це не Аліна.
На іншому кінці запала мовчанка. Я почув повільний важкий видих.
— Хто ви? Що з Аліною?
— З Аліною все добре.
— Ви не відповіли на моє перше запитання. Хто ви?
— Я її... друг, — вимовив я повільно.
— Друг? У неї не було друзів у столиці.
— Тепер є.
— Ха. Покличте її до телефону.
— Вона спить.
— Спить?
— Так, спить. Пізно заснула вчора.
Знову запала мовчанка. Ця розмова починала мене відверто веселити.
— Якщо ви їй щось зробили...
— Наприклад?
— Ви прекрасно розумієте, про що я.
— Чи доречно сипати погрозами на адресу людини, якої ти навіть не бачив?
— Саме тому і сиплю.
Я фиркнув.
— Відверто кажучи, стратегія так собі. Раптом я вирішу подати на тебе до суду?
— Послухайте, просто скажіть адресу, і я її заберу.
— Не варто. Я відвезу її додому після сніданку.
— Після сніданку?
— Саме так. Вона подзвонить тобі, якщо, звісно, захоче.
Не дочекавшись відповіді, я завершив дзвінок.
Прямую на кухню, міркуючи, що приготувати на сніданок. Зазвичай я не надто часто це роблю — бракує часу, а іноді й настрою. Проте сьогодні мене аж розпирає від бажання щось створити. Недовго думаючи, вирішую приготувати суп Фо Бо. Пряна, ароматна страва повинна припасти Аліні до смаку.
Хмикаю собі під ніс і промиваю телячі ребра, натираю їх сіллю, заливаю водою та ставлю варитися. На суху пательню викладаю розрізані навпіл цибулини й шматочки імбиру, додаю гвоздику, корицю та зерна коріандру. Нарізаю кінзу, зелену цибулю, перець чилі та м'ясо.
Коли ребра проварюються, зливаю воду, промиваю їх і заливаю свіжою. Додаю обсмажені овочі, спеції та трохи рибного соусу.
Роблю все методично, із задоволенням. І коли востаннє в мене був настільки хороший настрій? Навіть не пригадаю. Мугикаю собі під ніс якусь мелодію, поки готую, відчуваючи себе напрочуд живим.
Аліна прокидається якраз вчасно до сніданку. Я чую, як змінюється ритм її дихання, як вона встає з ліжка, заходить до ванної кімнати і, зрештою, прямує на кухню.
У моїй футболці, без макіяжу, з блідою шкірою, легкими тінями під очима й розпатланим після сну волоссям вона виглядає напрочуд домашньою.
— Привіт.

— Привіт, — відповідаю. — Як твоя голова?

— Все... добре, дякую. Ти... готуєш?

— Ага. У тебе зараз кумедний вираз обличчя. Виспалася?

— Виспалася. Як для того, хто їсть лише заради задоволення, ти занадто стараєшся, — констатує вона, сідаючи на стілець.

— Коли час тече повільно, намагаєшся знайти собі якомога більше хобі.

— Кажеш так, ніби тобі не тридцять п'ять, а сто тридцять п'ять. Може, ти мене обманув?

— Може, — її вираз обличчя змушує мене посміхнутися. — Запевняю тебе, моя сотня ще попереду.

Аліна фиркає.

— То що ти готуєш?

— Суп Фо Бо. Їла колись?

— Ніколи. Це щось азійське?

— Так, в'єтнамська страва. Її часто готують на сніданок.

— Гостра?

— Ні. Соус додають уже в тарілку — за смаком. Спробуєш?

— Так. Але якщо буде гостро, я тобі це згадаю.

— Домовилися.

Аліна сідає за острів, а я беру глибоку миску. Накладаю їй відварену рисову локшину, м'ясо, додаю овочі та зелень і щедро заливаю все ароматним бульйоном. Ставлю страву перед нею. Подаю часточку лимона та гострий соус. Вона додає собі зовсім трохи. Не любить гостре, значить.

Набираю й собі порцію і спостерігаю за її реакцією.

— Ммм, смачно.

Я усміхаюся.

— Звісно, смачно. Це ж я готував.

— Скромність — не твоя чеснота.