Розділ 8

Аліна

 Суп здавався божественним: наваристий бульйон із ніжним м’ясом, насичений аромат цукіні, солодкого червоного перцю, домашньої вермішелі й томатів чері. Я навіть не усвідомлювала, наскільки була голодна, поки не почала їсти. Від задоволення хотілося муркотіти й закочувати очі, і в якийсь момент я таки помітила усмішку Дрю.
— Що? — ніяково вигукнула я.
— Радий, що тобі сподобалося, — м’яко відповів він.
— Дуже сподобалося. Давненько не їла курятину.
— Чому?
— Макс її терпіти не міг, — я запнулася на мить, — а готувати дві окремі страви не хотіла вже я, тому якось так.
 Я криво всміхнулася й повернулася до своєї вечері, зловивши задумливий погляд вампіра. Він теж нічого не сказав, і ми продовжили їсти в мовчанці. Приємне жовтувате світло огортало кухню, а нічне місто підглядало за нами крізь великі панорамні вікна.
 Коли їжа була з’їдена, а контейнери з-під супу успішно викинуті, Дрю сказав:
— Пропоную змити з себе важкість цього дня.
— Непогана ідея, але я, мабуть, піду.
— Залишся. Уже за північ. Надто пізно, щоб добиратися додому.
— Я викличу таксі, — сказала я, показуючи на свою сумочку.
— Не варіант. Не можу відпустити тебе саму додому з незнайомим водієм. Та й ти раніше не дуже туди поспішала, то чому зараз вагаєшся?
— Ну… просто якось… Що ж… перший етап ми наче пройшли, а другого не буде, а що робити далі… я… е… не знаю…
— Зате я знаю.
— Що? — я завмерла, дивлячись на нього широко розплющеними очима.
— Я знаю, що робити далі, тому… залишайся. Сумніваюся, що сидіти самій у квартирі, де ви, вочевидь, жили разом із колишнім, буде приємніше.
— Ха… — я глибоко зітхнула, то відкриваючи рот, то знову його закриваючи.
— Поки ти думаєш, я піду в душ, а ти… почекай у вітальні, гаразд?
— Ей, — фиркнула я, — ти не боїшся, що я щось у тебе вкраду ?
— Ні, — спокійно промовив він. — У цьому комплексі всюди камери, тому якщо вирішиш перейти межу закону, сухою з води не вилізеш.
— Ти…
— Ходи, — перебив вампір і рушив уперед.
 А я, як той цуцик, сама потупцяла за ним. Не знаю чому.
 Хоча брешу — знаю.
 Повертатися в порожню квартиру дуже не хотілося. Я розуміла, що там мене накриє новою хвилею страждань. Власне, болю не уникнути ні тут, ні там. Але там, здається, було б самотніше й важче.
Вітальня виявилася великою, з усе тими ж сіро-світлими стінами. На світлому ламінаті лежав пухнастий килим. Праворуч розташовувався електричний камін, а на ньому — рамки з фотографіями. Над каміном висіла яскрава картина, що нагадувала кубізм. Посеред кімнати стояв довгий попелястий диван із безліччю подушок — здавалося, вони втілювали всі відтінки сірого.
Біля дивана — невеличкий скляний столик, геть порожній. Ліворуч, ближче до панорамного вікна, стояла книжкова шафа, вщерть заповнена книгами, а неподалік — величезне сіре крісло з високою спинкою.
 Приємне жовте світло лилося з лампи, що нагадувала велику круглу скляну кулю.
— Розташовуйся, — буркнув Дрю й зник далі по коридору.
 Я невпевнено пройшла всередину. Сіла на диван, вперлася спиною в одну з подушок. Хотілося і все тут роздивитися, і водночас було ніяково.
 Зрештою, після кількох хвилин моральних вагань, я підійшла до каміна.
 Кілька дерев’яних фоторамок стояли рядочком. Вони були різного розміру.
 На одній, зовсім невеличкій, був пухкенький хлопчик років чотирьох із темним волоссям і карими очима. Його щоки були рожевими, а на підборідді виднілася характерна ямочка. Малий дивився в камеру без усмішки, тримаючи в руках м’яча. У блакитній куртці з широкою червоною смугою на грудях і темно-синіх вельветових штанах він стояв посеред осіннього парку.
 На наступній світлині був той самий хлопчик, тільки старший. Він задував свічки на шоколадному торті з кремовою цифрою сім.
 Далі — вже підліток, у якому лише віддалено вгадувався той рожевощокий малюк. У потертих джинсах і футболці він стояв поруч із високою дівчиною з каштановим кучерявим волоссям і світло-карими очима. Вона широко усміхалася, демонструючи ідеально білі зуби.
 Ще на двох світлинах був уже дорослий Дрю.
 На першій він стояв у мантії бакалавра з дипломом у руках, обабіч двох людей — високого статного чоловіка в строгому костюмі й жінки з медовим каре та бурштиновими очима. Її зачіска нагадувала Жаклін Кеннеді, а твідовий ніжно-рожевий костюм-двійка підкреслював підтягнуту фігуру.
 На другій — Дрю обіймав жінку з чорним волоссям, зібраним у пучок. Вона була одягнена у червоно-чорну вишиванку, поверх якої мала темно-синю камізельку, прикрашену бісером. Обоє щасливо усміхалися.
 Закінчивши з фотографіями, я підійшла до книжкової шафи. Щоправда, пильно роздивитися книги не встигла — повернувся господар пентхауса. У сірих спортивних штанах, білій обтислій футболці, з рушником на шиї й вологим волоссям, із якого ще трохи капала вода.
— Усе роздивилася? — поцікавився він.
— На жаль, ні. Але я здивована кількістю української класики у тебе. Федькович, Винниченко, Шевченко, Пчілка, Старицький, Куліш, Йогансен… Та ти поціновувач.
 Дрю знизав плечима.
— Так буває, коли дитинство проходить в еміграції.
— Скільки тобі років?
— Тридцять п’ять.
— І давно тобі тридцять п’ять? Вибач, не втрималася.
 Він закотив очі, ледь усміхнувся й буркнув:
— Аж три місяці.
— Круто, — мугикнула я. — Ти здалеку?
— Зі Штатів. А ти теж не місцева, так?
— Ага, я зі Львівщини.
— У душ підеш?
— Піду.
— Тоді зачекай хвильку.
 Дрю зник за дверима, а за якийсь час повернувся з одягом у руках.
— Тримай. Ванна прямо по коридору. Зубна щітка на раковині. Там же міцелярна вода.
— Дякую, — пробурмотіла я, беручи речі.

 Ванна кімната теж вражала своєю красою і розмірами, але я майже не роздивлялася її. Одразу підійшла до раковини з великим дзеркалом. Почистила зуби м’ятною пастою, змила косметику теплою водою. Робила все монотонними, завченими рухами. Сп’яніння поволі відступало, оголюючи втому й біль, що причаївся десь у грудях, а я вперто намагалася його витравити, вигнати зі себе, наче якогось паразита.
 Роздягнулася і стала під струмені води, регулюючи температуру. У пам’яті миготіли спільні моменти з Максом — уривки розмов, дотики, сміх. Наче стара кіноплівка.
 Досить.
 Я взяла шампунь Дрю — із запахом цитрусів  й чимогось  деревного — і нанесла на волосся. Добре спінила, змила. І одразу ж у голову поліз останній секс із Максом. Той, де він уже нічого не відчував, а я цього навіть не помітила.
Цікаво, як я тоді виглядала в його очах?
Закоханою дурепою?
Після шампуню я нанесла кондиціонер і сперлася руками об прохолодну плитку. Чому він не обрав мене? Чому пішов, навіть не давши нам другого шансу? Невже я справді цього не варта?
 Мила волосся мало не до скрипу, потім взяла гель для душу і почала терти шкіру так, ніби могла змити з себе все це — спогади, приниження, біль.
Марно.
Мене накрила нова хвиля туги — за майбутнім, якого вже ніколи не буде. Пальці зморщилися від води, а я почувалася крихкою й беззахисною, ніби квітка над самісіньким урвищем.
Сльози потекли самі.
Спершу повільно, несміливо, а потім усе сильніше. Я більше не стримувала схлипів.
З душу я вийшла в його футболці, з почервонілими очима і вологим волоссям, що хвилястими пасмами спадало на плечі. Не знаю, скільки часу провела у ванній, але, схоже, чимало.
Дрю ковзнув по мені поглядом, однак нічого не сказав.
— Де у тебе фен? — запитала я, і голос прозвучав хрипко.
Трясця.
— Почекай, — коротко мовив він і вийшов із кімнати.
За хвилину повернувся з феном і невеликим органайзером у руках.
— Сідай, — кивнув на велике сіре крісло.
— Я й сама можу… — почала протестувати.
— Знаю. Але сьогодні я твоя таблетка, тож мусиш мене слухатися.
Сил сперечатися не було. Після сліз я почувалася вичавленою до останньої краплі.
Дрю наніс на моє волосся термозахист, акуратно розчесав його і почав сушити. Його рухи були неквапливими й напрочуд лагідними. Теплі пальці раз по раз торкалися моєї шиї, плечей, волосся — і в цьому було щось на диво заспокійливе.
Я заплющила очі.
— Готово, — тихо сказав він, порушуючи мовчанку. — Будемо вкладатися спатоньки.
Я тихо фиркнула носом.
— Будемо.
— Ходи, — м’яко покликав він.
Я пішла за ним коридором, звернула ліворуч, а потім піднялася дерев’яними сходами нагору.
Спальня була витримана у темних кольорах: графітові стіни, приглушене світло, темне дерево.
— Це гостьова? — запитала я.
— Ні. Моя.
Так і знала.
— Тоді чому… — почала я.
— Щоб ти не залишалася сама. І щоб не сиділа до ранку, переглядаючи ваші фото чи переписки й пориваючись подзвонити колишньому, — він легенько торкнувся вказівним пальцем мого лоба.
— Але тут одне ліжко.
— І що? Думаєш, не помістимося?
— Справа не в цьому.
— А в чому? — незворушно поцікавився Дрю. — Я ж казав: сексом без активної згоди не займаюся. І точно не використовую його як спосіб забути колишніх.
— Я пам’ятаю, — буркнула я.
— Ну й чудово.
Він обійшов ліжко й ліг зі свого боку. Звісно, ліжко було величезним.
Я закотила очі й полізла під чорну ковдру з іншого боку.
— Хіба вампіри не мають спати у трунах? — пробурмотіла собі під ніс.
Дрю скривився так, ніби я сказала щось по-справжньому огидне.
— Яка гидота.
Я ледь усміхнулася.
Навпроти ліжка висіла плазма мало не на пів стіни. Дрю ввімкнув телевізор і почав щось шукати.
— Підсунься ближче, — кинув, не відводячи погляду від екрана.
Я демонстративно посунулася сантиметри на два.
Дрю фиркнув і просто загріб мене в обійми.
— Що ти робиш? — ошелешено запитала я, хоча вириватися не стала.
— Проводжу терапію.
— Терапію?
— Ага. У голову до тебе я не залізу й важкі думки звідти не повикидаю, але обійми допомагають заземлитися. Так каже моя мама.
— Розумна в тебе мама, — тихо мовила я.
— Не те слово. Дивись.
Я перевела погляд на екран.
— «Лис Микита»? Ти серйозно?
— Абсолютно. Чи маєш щось проти?
— Ні, але…
— Тоді дивимось.
Він відкинув голову на м’яке узголів’я, а я вдруге не стала сперечатися.
Серія за серією миготіла перед очима, а в голові самі собою виринали завчені зі школи рядки.
Десь посеред третьої серії повіки стали важкими.
І я заснула.