Розділ 7

Аліна 

Ліфт плавно піднімався вгору.
Цифри поверхів світилися м’яким зеленкуватим світлом. Підлога холодила мої босі ноги, але я не скаржилася. Натомість стояла й роздивлялася Дрю.
Дзеркальні стіни ліфта цьому дуже сприяли.
І як я одразу не зрозуміла, що він вампір?
Світла, майже ідеальна шкіра, правильні риси обличчя, ніби в античної статуї, тонкі рожеві губи, прямий ніс, темне коротке волосся, зачесане назад.
Із такою зовнішністю запросто можна бути моделлю чи актором.
Хоча… може, так і є.
— Надивилася? — запитав Дрю, навіть не повертаючи голови.
— Ні. Я ще в процесі, — відповіла я, намагаючись, щоб це прозвучало дотепно.
Він тихо хмикнув.
— На якому поверсі ти живеш?
Цифри продовжували повзти вгору.
— На останньому.
Я закотила очі.
Ну звісно. Хто б сумнівався.
— У тебе пентхаус, так?
— Так.
— Казав мені не довіряти романам і фільмам, але сам виглядаєш так, ніби буквально звідти вийшов, — пробурмотіла я собі під ніс.
Кутики його губ ледь смикнулися в усмішці.
Ліфт нарешті зупинився.
Ми вийшли у великий світлий коридор з ідеальним ремонтом і підійшли до єдиних дверей на поверсі.
Дрю дістав картку, приклав її до замка, і пролунав тихий сигнал.
— Почекай, — коротко сказав він і зайшов усередину, зачинивши двері перед моїм носом.
От нахаба.
Між іншим, у мене ноги мерзнуть.
Та вже за хвилину він знову з’явився на порозі — з пухнастими молочними капцями в руках.
— Взувай.
Я не сперечалася.
Після твердої холодної підлоги це було майже як ступити на хмару.
Цікаво, звідки в нього жіночі капці?
Уголос я цього питати не стала.
— Дякую.
— А тепер заходь. Підлогу ти мені вже не забрудниш.
— Ей! — обурилася я. — Ти нестерпний. У тебе що, мізофобія?
— Ні. Просто люблю, коли чисто.
— Ха, — тяжко видихнула я й нарешті зайшла до квартири.
Попелястий паркет, сіро-світлі матові стіни, темні меблі й лише картини на стінах слугували яскравими акцентами в інтер’єрі.
Усе виглядало дуже дорогим і продуманим.
Відчувалася рука хорошого дизайнера.
Я пройшла на кухню й сіла біля мармурового острова, зручно вмостившись у темному шкіряному кріслі.
Стіни кольору ранкового туману, блискуча вбудована техніка, що коштувала, мабуть, як квартира в моєму рідному місті, і лампи, схожі формою на винні пляшки, заливали простір теплим жовтим світлом.
Дрю тим часом наповнив електричний чайник водою й сів навпроти мене.
— У тебе тут… розкішно, — трохи ніяково промовила я— Але…
— Але?
— Просто… у квартирах, де я бувала, завжди було видно особистість власника через дрібниці. Улюблена чашка, кактус на підвіконні, магніти на холодильнику… щось таке. А тут… дуже красиво, але ніби порожньо.
Дрю кілька секунд мовчав.
— Я тут переважно лише ночую між роботою, — нарешті відповів він. — І ні, у мене немає улюбленої чашки, магнітів чи — що за жах — кактуса.
Я тихо усміхнулася.
— Ким ти працюєш?
— Адвокатом.
— Серйозно? Цивільне право чи кримінальне?
— Цивільне.
— Тобто розлучення, спадщина, майнові суперечки… — задумливо протягнула я. — Хіба кримінальні справи не цікавіші?
— Мені — ні, — спокійно відповів він. — Ти вже завершила допит? Чаю будеш?
— Який ти непривітний, — фиркнула я. — Я ще навіть не починала допитувати. І так, чай буду.
— Трав’яний любиш?
— Люблю.
— Чудово. Вечеряла?
— Ні. Але хто вечеряє о такій порі? Потім же важко заснути. Чи у вампірів організм працює інакше?
— Якщо не вечеряла — поїмо. Ти сьогодні все одно нескоро заснеш.
Я примружилася.
— Це натяк на інтим?
— Це констатація факту.
— Як грубо.
Дрю лише знизав плечима.
— Курячий суп їси?
— Їм.
— Прекрасно.
Він кілька разів натиснув щось у своєму айфоні.
— Замовив дві порції. Хвилин за тридцять привезуть.
— Хіба в таку годину ще щось працює?
— Якщо маєш гроші — так.
— А, ну так, звісно, — пробурмотіла я.
Чайник закипів.
Дрю встав, дістав із шафи красиву порцелянову чашку — білу із золотистою облямівкою — насипав туди трав і залив окропом.
Поставив чай переді мною.
— А ти?
— А я питиму дещо інше, — ледь усміхнувся він.
Дрю дістав бокал і велику банку, схожу на упаковку вітамінів. Висипав кілька капсул у склянку.
За мить вони перетворилися на густу червону рідину.
Кров.
— Обов’язково було робити це так демонстративно? — я зробила ковток чаю, відчуваючи м’яту й ромашку.
Приємно.
— Не втримався, — відповів він і блиснув іклами.
Потім повернувся до острова й сів навпроти мене.
Зробив ковток зі свого бокала.
— Ну, розповідай про розставання.
— Отак одразу? — я підняла брови.
— А я маю перед цим станцювати ритуальний танець? Чи у твоїх романах усе відбувається інакше?
— Вони не мої, — буркнула я. — І… гм… там або багато говорять, а потім займаються сексом, або одразу займаються сексом без розмов.
— Який широкий вибір, — хмикнув Дрю. — Тоді зупинимося на розмові.
— А завершимо інтимом?
Слова вилетіли з рота раніше, ніж я встигла подумати.
Він спокійно подивився на мене.
— Тобі цього хочеться? Саме тому ти пішла в клуб? Напилася? Поїхала додому до незнайомця?
— Як багато в тебе запитань.
— У тебе до мене було більше.
Я помовчала кілька секунд.
— Я пішла в клуб і пила, бо мені було дуже погано. Хотілося хоча б ненадовго перестати думати про все це. Тому я й… знайшла собі компанію.
— От бачиш, — спокійно відповів Дрю. — Саме тому ми й обрали розмову.
Я нерозуміюче глянула на нього.
— Я не займаюся сексом заради забуття, — пояснив він. — Люблю отримувати задоволення й давати його партнерці. А який може бути оргазм, якщо в голові лише туга за колишнім?
Я нервово зробила ще ковток чаю.
— Який ти галантний.
— Це називається елементарна порядність.
— Значить, вона притаманна не всім, — тихо сказала я. — Мій колишній… Макс…Йому 26...і він..
— Можеш пропустити розповідь про його роботу, хобі й хронічні болячки.
— Як люб'язно з твого боку.
— Звертайся.
Я зітхнула.
— Він кинув мене. Сказав, що його почуття зникли. І… це було так неочікувано. Так, останні тижні були дивними, але я думала, що це просто складний період, а не кінець.
— Скільки ви були разом?
— Три місяці, — я сумно всміхнулася. — Жалюгідно, правда? Уся його любов тривала лише стільки.
— Це просто не було любов’ю, — тихо сказав Дрю. — Любов не зникає за кілька тижнів.
У горлі раптом стало тісно.
— Я така ідіотка… Переїхала до нього через кілька тижнів після знайомства. Уже встигла собі все придумати, намріяти, напланувати…
До очей підступили сльози.
Дрю простягнув руку й обережно витер пальцями вологу доріжку на моїй щоці.
— Не картай себе. Це був твій перший досвід. Яскраві емоції на початку — нормально. Як і мрії, і плани. Ти просто хотіла бути щасливою. Це не робить тебе дурною.
— Але це жахливо — вперше закохатися у двадцять чотири…
— Тобі ж двадцять п’ять.
— Зараз так. Але тоді було ще двадцять чотири.
Він задумливо кивнув.
— Значить, у всьому винна твоя префронтальна кора.
— Що?
— Я читав, що в людей вона остаточно формується у двадцять п’ять. Тобі було двадцять чотири, тому ти просто закохалася не в того.
Я не стримала усмішки.
— Дякую, але…
— Тшш.
Він приклав довгий палець до моїх губ.
— Без «але». Любов — складна штука. Але прекрасна. І я впевнений, що колись ти її відчуєш по-справжньому. Просто зараз тобі потрібен час.
Я опустила погляд.
— Це жорстоко.
— Це реабілітація.
— Реабілітація?
— Так. Тому не бійся своїх емоцій. Плач, сумуй, проживай усе це стільки, скільки треба. Розставання — теж втрата. Навіть якщо ви були разом лише кілька місяців. Але твоє серденько відновиться. Я в цьому впевнений.
Я шморгнула носом.
— Вау. Ти точно ніколи не був таблеткою?
— Точно, — криво всміхнувся він.
— Тоді в тебе талант. Можеш навіть змінити професію, якщо раптом із адвокатурою щось піде не так.
Дрю тихо усміхнувся.
У двері пролунав дзвінок.
— Кур’єр, — коротко сказав він і пішов відчиняти.