Розділ 5

Аліна

Ми вийшли з клубу на вулицю.
Денна спека нарешті спала, і приємний вітерець лоскотав мої оголені плечі. У повітрі витав солодкувато-запашний аромат липи.
Людей було вже небагато: хтось гуляв невеликими компаніями, повільно прогулюючись містом, вдихаючи п’янке нічне повітря й цокаючи взуттям по старій бруківці; повз плавно проїжджали велосипедисти; десь гавкали собаки, яких вивели на вечірню прогулянку.
Будинки досі зберігали накопичене за день тепло, ніби дитина, яка ховає свої скарби у коробці. Із вікон лилося м’яке жовте світло, долинали звуки телевізорів, дзенькіт посуду й уривки людських розмов.
— Куди ми йдемо? — запитала я, щиро мріючи хоча б на хвилину скинути ці кляті босоніжки.
Думка пройтися босоніж бруківкою здавалася підозріло привабливою.
— До моєї машини. Вона на парковці неподалік, — відповів він і глянув на мене. — Ти як?
— Взуття натерло, — поскаржилася я.
— Чому раніше не сказала? — запитав Дрю, наближаючись.
Я фиркнула.
— Та що б це змі…
Договорити я не встигла.
Він раптом скоротив відстань між нами настільки, що я могла роздивитися його вії.
І чому вони в нього такі довгі й пухнасті?
— Дозволь, — пробурмотів Дрю й підняв мене на руки.
Це сталося настільки несподівано, що я завмерла.
А він просто пішов уперед, ніби нічого дивного не відбулося.
— Ей! — вигукнула я, коли перший шок минув. — Пусти мене! Ти що робиш?!
— Несу тебе, — спокійно відповів він. — І не смикайся. Це незручно.
— Я можу йти сама!
— Тобі натерло босоніжки.
— Так, але я просто зніму їх і піду босоніж. Пусти.
— І не подумаю, — незворушно сказав він. — Якщо ти підеш босоніж, забрудниш ноги й принесеш бруд у салон моєї машини. Я такого не люблю, тому будь чемною.
— Ах ти ж…
Не договоривши, я вдарила його кулаком у плече.
Боляче чомусь стало мені.
Він що, з каменю зроблений?
— Заспокоїлася? — спокійно запитав Дрю. — Руку не забила?
— Не забила, — в’їдливо відповіла я. — Але ти ніби з цементу.
Цю репліку він проігнорував.
Решту шляху ми провели мовчки.
Платна парковка справді була недалеко від клубу — хвилин п’ятнадцять пішки. Дрю впевнено попрямував до великої чорної машини.
Porsche. Ну так, звісно.
— Ти пограбував банк? — пожартувала я, коли він поставив мене на землю.
— Ага. Моє хобі, — серйозно-іронічним тоном відповів він, розблоковуючи дверцята. — Сідай.
Я слухняно вмостилася на переднє сидіння.
У салоні пахло ментолом і деревиною. Світлі сидіння красиво контрастували з темною панеллю.
Я видихнула й на мить заплющила очі.
— Знімай босоніжки, — скомандував Дрю.
Я зітхнула, пробурмотіла собі під ніс щось лайливе й нахилилася вперед.
Легко розстебнувши застібки, я повільно стягнула це знаряддя для тортур зі своїх ніг.
І чим я тільки думала, коли їх купувала?
Із грудей вирвалося полегшене зітхання.
Очі самі заплющилися.
Матінко, яке це щастя — коли нічого не тисне й можна нарешті розслабити стопи.
— До крові не натерло? — запитав він.
— Та ніби ні. А що? — ліниво відповіла я, навіть не дивлячись у його бік.
— Було б не дуже добре, — тихо пробурмотів Дрю.
— Ти ж не відносишся до тих, хто ганяє наче божевільний? — мій голос звучав повільно й сонно.
— Залежить від настрою. А чому ти не пристебнута?
Не чекаючи відповіді, він сам нахилився до мене.
Клац.
Ремінь безпеки застібнувся.
Я розплющила очі.
— Оце вже інша справа, — задоволено мовив він.
— Сподіваюся, ти не будеш їхати швидко.
— Чому питаєш?
— Бо мене може знудити.
Дрю коротко видихнув.
— І чому від тебе стільки проблем?
Він завів машину, і ми рушили з місця.