Розділ 4

Аліна

О, матінко, яка ж я дурепа.
Як же ніяково.
— Перепрошую? — він вигнув брову. Точно думає, що я несповна розуму.
— Ну… якщо ти врятував мене раз, то, може, врятуєш і вдруге? Я… я обіцяю, що не схилятиму тебе до стосунків зі мною. Чесне слово. Можу навіть на мізинчиках пообіцяти.
— Ти… перепила, — сухо відповів він. — Пусти.
— Ні! — вигукнула я й лише сильніше стиснула його руку.Він якось втомлено зітхнув. Супер.Тепер він точно вважає мене ненормальною.
Більше нічого не кажучи, Дрю рушив уперед, а я потупцяла за ним, не відпускаючи його теплу долоню. На високих підборах це було ще тим випробуванням.
Усе. Більше ніколи не вдягну ці босоніжки.
На щастя, йти довелося недовго. Ми минули натовп, бар і звернули в невелику відокремлену зону праворуч, де було трохи тихіше й значно менше людей.
Там стояв великий білий диван.
Дрю плюхнувся на нього, важко видихнувши. Я сіла поруч.
— Може, ти все-таки відпустиш мою руку?
— А… так. Звичайно, — нервово усміхнулася я й нарешті розтиснула пальці.
Чоловік узяв до рук склянку з бурштиновою рідиною й зробив ковток.
— Чому ти хочеш, щоб я став твоєю таблеткою?
— Я думала, ти спитаєш, що це взагалі означає, — хмикнула я.
— Збережемо це питання на потім.
Я фиркнула.
— Мені просто… кепсько. Дуже. І я хочу, щоб хтось став моїм тимчасовим лікарством на сьогодні. Коли щось болить — п’ють таблетки, правда? Ти допоміг мені раз, ще й не хочеш стосунків, тому… ідеально підходиш на цю роль.
— Ха. І все? — він ледь вигнув брову. — Ти до кожного підходиш, хто проявив елементарну повагу?
— Тц. Ні, — войовничо відповіла я. — Я взагалі не вмію клеїтися до людей.
— Це помітно, — спокійно зауважив Дрю.
— Ей!
Він ледь усміхнувся кутиками губ.
— І… після розставань люди часто п’ють, щоб пережити це. Ще шукають компанію, щоб хоча б ненадовго забути колишніх. Принаймні так буває у фільмах і книжках. Тож я хочу випити.
— Як можна орієнтуватися на фільми й літературу? — чоловік похитав головою. — Тобі що, п’ятнадцять? І навіть не думай більше пити. Тобі ще треба нормально дістатися додому.
Я фиркнула, але з дивана не зрушила.
— Мені двадцять п’ять. І… я вперше закохалася. І вперше розійшлася з хлопцем.
— Перше кохання? Ви були разом зі школи? — запитав Дрю, зробивши ще ковток свого напою.
— Ні. Ми зустрічалися три місяці. А вчора розійшлися.
На його обличчі з’явився такий вираз, ніби він щойно дізнався, що Земля пласка.
— Ой, ну годі, — відмахнулася я. — Не дивися так, добре? Я ж не винна, що вперше закохалася так пізно.
— Не винна, — погодився він, уже опанувавши себе. — Просто я думав, у людей це якось… раніше відбувається.
— Так і є, — я кивнула, а тоді відкинулася на спинку дивана й повернула голову до нього. — Це просто я така. Жалюгідна, так?
— Трохи, — спокійно відповів він.
— Агов!— обурилася я. — Хіба ти не маєш мене підтримати?
— Я ще не погоджувався бути твоєю таблеткою, тому ні. І взагалі, підтримка — це не заперечення реальності.
Я наморщила лоба й тихо пробурмотіла собі під ніс щось лайливе.
— Чому ти взагалі вагаєшся? — зрештою запитала я.
— А чому я маю погоджуватися? — спокійно поцікавився чоловік. — Що ти запропонуєш мені натомість?
— А як же безкорислива допомога ближньому?
— Таку допомогу я не практикую, — відповів він, знизавши плечима.
— Хм… тоді скажи: тобі вже пропонували бути чиїмось лікарством?
— Ні. Ти перша.
— О! — мій голос прозвучав аж надто натхненно. — Тоді зі мною ти отримаєш новий цікавий досвід.
— Як примітивно, — Дрю ледь усміхнувся й закотив очі. — Але гаразд. Я погоджуюся бути твоєю таблеткою сьогодні.
— Правда? — я одразу засяяла усмішкою. — А чому погодився?
— Хіба ти не цього хотіла? Нащо ставити зайві питання?
— Бо мені дуже цікаво, — я навіть нахилилася ближче. — То чому?
— Не скажу, — зухвало відповів він.
— Так нечесно!
— Хочеш провести весь вечір у клубі? Якщо ні — ходімо.
— Куди? — запитала я, усе ж підводячись.
— Це секрет.
Він легко усміхнувся.
— Тобі не здається, що ти забагато всього приховуєш? — я намагалася надати голосу суворості.
— Ну… тут тобі доведеться довіритися своєму лікарству. Нічого не поробиш.
Я мимоволі усміхнулася, дивлячись у його красиві карі очі.
— Ходімо, таблеточко.
— Називай мене по імені, — чоловік простягнув мені руку.
— Добре, Дрю, — весело відповіла я, відчуваючи тепло його долоні.
Схоже, цей вечір таки буде цікавим.

Примітка від автора: Дякую, що прочитали цей розділ. Будь ласка, добавте книгу собі в бібліотеку, оцініть розділ своїми зірочками, напишіть коментар. Ваша думка мені важлива. Гарного дня!