Розділ 1

Аліна 

— Він скотина! — промовила Дарка — рудоволоса дівчина з кирпатим носом, карими очима, пухкими губами й милим ластовинням.
— Він же не винен, що нічого не відчуває, — невпевнено пробурмотіла я.
— Він мав сказати тобі одразу, а не брехати й мовчати, — безапеляційно заявила подруга.
Я лише зітхнула, фарбуючи вії тушшю.
— Як ти? — запитала Дарка, навіть не намагаючись приховати хвилювання в голосі.
— Паршиво.
— Мені так шкода, що я не можу бути поруч і просто тебе обійняти.
— Вірю, — сумно усміхнулася я, дивлячись на екран телефону. — Ну чому я така дурна?
— Ти не дурна. Ти просто вперше закохалася, — сказала подруга, яка знала мене ще з першого класу.
— Ага. Закохалася, — невесело хмикнула я й потягнулася по помаду.
Стояв липневий спекотний вечір, і моє існування здавалося мені абсолютно безглуздим. Мені вперше в житті було настільки боляче. Учора я весь вечір неприкаяно тинялася квартирою, згадуючи різні щасливі моменти вже — тепер уже точно — колишніх стосунків.
Як на зло, у квартирі було безліч речей, які лише погіршували мій і без того жахливий психоемоційний стан. Заснути теж не вдалося — спала я години три, не більше. Увесь час крутилася в ліжку, думаючи про Макса.
Руки постійно тягнулися до телефону, щоб знову перечитати нашу переписку й водночас перевірити, чи немає від нього нових повідомлень, яких я так чекала.
І це дратувало найбільше.
Бо я знала: якби мій колишній раптом передумав і захотів спробувати знову, я б повернулася до нього тієї ж секунди.
От срака.
— Що плануєш робити? — обережно запитала Дарка, коли я завершила наносити матову помаду.
— Шукатиму житло, — я постаралася, щоб голос звучав звичайно, хоча насправді мені було страшно.
На третьому тижні своїх перших у житті стосунків я з’їхалася з хлопцем. От тільки жив він майже за сімсот кілометрів від мене. Тож я, перебуваючи в ейфорії від коктейлю емоцій, залишила містечко, де виросла, і поїхала до свого кохання в столицю.
Як же це тепер жалюгідно звучало.
Особливо зважаючи на те, що стосунки закінчилися, а в цьому місті в мене не було жодної близької людини.
Добре хоч робота репетиторки залишалася зі мною. Але ціни на оренду тут були захмарні, ще й рієлтору треба платити. Та й їжа в столиці коштувала немало.
Добре, що в мене були хоч якісь заощадження.
— Може, ти повернешся додому? — обережно запитала подруга, уважно дивлячись на мене крізь екран.
— Не хочу, — відповіла я, і це була правда.
Гірше за розставання мені здавалося лише повернутися в місто, де жила вся моя рідня, щоб кожен знав мою вельми недолугу романтичну історію.
Ні. Це був би останній варіант із можливих.
— Тоді, може, ти сьогодні не підеш у клуб?
Хвилювання Дарки я розуміла. І навіть поділяла.
— Сама подумай, — продовжила вона. — Це незнайоме місто…
— Я живу тут уже трохи більше двох місяців.
— У тебе там немає друзів. І в нічні клуби ти, по суті, ніколи не ходила, — голос подруги звучав як голос здорового глузду з динаміка телефону.
— Так, — погодилася я. — Але цей клуб у самому центрі міста. Туди навіть вампіри ходять.
— І що? — мої аргументи її явно не переконали. — Це говорить про популярність місця, а не про його безпечність. І від вампірів краще триматися подалі. А раптом укусять?
— Ти невиправна, — закотила очі я. — Вампіри у двадцять першому столітті нікого не кусають. Вони п’ють спеціальні кров’яні таблетки — і все.
— Збочень вистачає. Особливо серед тих, у кого грошей кури не клюють.
І це було правдою.
Вампіри найчастіше народжувалися із золотою ложкою в роті, стаючи недосяжною елітою суспільства: акторами, телеведучими, музикантами, інфлюенсерами, депутатами. Простим людям залишалося лише дивитися на їхнє сяйво крізь екрани смартфонів, намагаючись хоча б наблизитися до цього образу: хтось нарощував ікла в стоматолога, хтось ганявся за вічною молодістю в кабінетах косметологів.
— Дар, я просто хочу випити кілька коктейлів і потанцювати. Хочу трохи розвіятися, бо тут… — я обвела поглядом спальню, де фарбувалася, — мені нестерпно.
— Моє серденько, — лагідно сказала подруга, — я постараюся вирватися з роботи й приїхати…
— Не треба, — заперечила я.
Дарка працювала медсестрою в лікарні. Роботи там було море, а людей — катастрофічно мало. Особливо коли хтось ішов у відпустку чи хворів.
— Я впораюся. Обіцяю.
— Точно?
— Точно, — відповіла я впевнено, хоча всередині цієї впевненості майже не було. — Ну все, я пішла до клубу.
— Подзвони, коли повернешся додому, гаразд?
— Гаразд, — усміхнулася я й завершила дзвінок.
У спальні запанувала тиша.
Посмішка одразу зникла з мого обличчя. Знайомий ще з учорашнього дня біль із новою силою стиснув груди.
Я струснула довгим хвилястим русявим волоссям, поправила сріблясту сукню, всипану тисячами дрібних блискіток — колись купила її на розпродажі, але так жодного разу й не вдягнула, — узула босоніжки в тон, теж трофей зі знижок, схопила маленьку акуратну сумочку на плече й вийшла з квартири.
Ех, знала б я, що на мене чекатиме, сиділа б удома.