Пролог

Аліна

— Нам варто розійтися.
Його голос звучав рівно й спокійно, без зайвих емоцій. Так повідомляють, наприклад, що треба купити пакет молока до вечері.
У мене пересохло в горлі, ніби я довго блукала пустелею без жодної краплі води. Тривожність, над якою я завжди жартувала, тепер відлунювала, здається, в кожній клітинці мого тіла. Спітнілі долоні міцно стискали мою улюблену білу чашку, поцятковану дрібними квіточками, — із бабусиного сервізу.
— Що?
— Нам треба розійтися, — повторив він.
Я дивилася на його обличчя: красиві блакитні очі, густі брови, ніс із легкою горбинкою, яка чомусь завжди мені подобалася, тонкі губи, світлу шкіру з поодинокими висипаннями — він досі лікував акне.
— Чому? — тупо запитала я, вже шкодуючи, що взагалі зачепила цю тему. Нащо було питати, чи все між нами добре? Краще б мовчала.
Він глянув на мене з нервозністю, а тоді тихо сказав:
— Я нічого не відчуваю.
Після цих слів повисла важка тиша. Простір кухні ніби звузився. Липнева спека тиснула — навіть кондиціонер не рятував. Крізь відчинене вікно залетіла муха й тепер ритмічно дзижчала, мов метроном. У коридорі голосно цокав годинник.
— Як це? — вичавила я.
У голові зі швидкістю поїзда проносилося наше останнє побачення: прогулянка алеєю, квіти, поцілунки, обійми, зізнання в коханні, романтична комедія в кіно, спільні жарти й чуттєве продовження вечора.
Він мовчав, тому я продовжила:
— Ти казав, що кохаєш мене. Ми планували поїхати з друзями в гори наступних вихідних, піти на весілля моєї кузини наприкінці липня…
Я намагалася, щоб голос звучав м’яко, без відчаю й надриву.
— Вибач. Я… я думав, що кохаю тебе, — швидко промовив він. — Але справа не в тобі, а в мені. Це я винний. Я думав про нас, переконував себе, що просто втомився, що в мене багато стресу і це мине.
— Може… може, й справді мине, — тихо сказала я. — Зрештою, у всіх пар бувають труднощі. Метелики в животі, перші яскраві емоції — усе це проходить. Це нормально. Але ми… ми могли б спробувати все відновити.
Він похитав головою.
— Ні. Вибач, будь ласка, але ні. Мені здається, я взагалі не хочу стосунків зараз. Пробач.
Я мовчала, втупившись у чашку з ароматним чорним чаєм. Зазвичай я любила пити його вечорами, але тепер мене нудило навіть від запаху.
— Як довго?.. — тихо запитала я, не піднімаючи голови. — Як довго ти нічого не відчуваєш?
— Кілька тижнів, — нервово відповів він.
Ці слова прозвучали як ляпас. Я різко підняла голову.
— Кілька тижнів? Тобто я жила з тобою, будувала плани, а ти… ти просто мовчав?
— Вибач. Знаю, я придурок. Я не хотів, щоб усе вийшло… так.
— А як же наше побачення? Твої зізнання, поцілунки, обійми? Наш інтим того вечора? Що це було?
— Я… вибач. Я хотів пересвідчитися. Сам не міг повірити, що більше нічого не відчуваю.
— То це був обман? — мій голос здригнувся. — Усе це було імітацією? Як ти міг?
— Мені шкода. Знаю, це жахливо. Просто… раніше я відчував поруч із тобою стільки емоцій. Усе було таким яскравим, що ця порожнеча всередині здавалася неправильною. Ніби я виконував давно завчені дії без жодної емоційної прив’язки. Вибач. Ти заслуговуєш на когось кращого.
Я слухала його. Сліз, на диво, не було. Лише клубок болю й роздратування застряг у горлі. Я знову втупилася в чашку з чаєм.
— Ще раз вибач, Аліно. Я… переночую кілька днів у друга, гаразд?
Не дочекавшись відповіді, Макс повернувся до мене спиною й пішов. Я чула його кроки квартирою, чула, як він складає речі в рюкзак. Здавалося, час перетворився на липкий, в’язкий кисіль.
Зрештою двері зачинилися.
У квартирі залишилася тільки тиша.
Матінко… яка ж я ідіотка.