5.3

— Ліліт? — долинув занепокоєний голос із-за спини. — Я спочатку намагався не втручатися, але ти плачеш?

Я заклякла, а потім повільно озирнулася на Кассіана. Він стояв біля входу у вітальню й уважно дивився на мене — з листами в руках, вологими очима й, мабуть, не надто переконливим виглядом людини, з якою все прекрасно. Кассіан звів брови й підійшов ближче.

— Просто спогади наринули, — пробурмотіла я, витираючи щоки рукавом. — Нічого такого.

Він нічого не сказав, лише опустився на підлогу просто поруч зі мною. Я почала складати листи назад у відсортовані купки й перев’язувати їх стрічками, намагаючись зайняти руки хоч чимось. Саме тоді відчула легкий дотик до плеча. Озирнулася. Кассіан сперся спиною на диван і трохи розвів руки. Я вигнула брову.

— Що?

Він закотив очі.

— Обійми, — буркнув чоловік.

Кілька секунд я серйозно зважувала цю пропозицію, але, згадавши, як ми останнім часом спимо, вирішила, що дивуватися вже пізно. Тому відклала листи, підповзла до нього навкарачки й влаштувалася боком між його ногами. Поклала голову йому на груди та притулилася до знайомого тепла. Кассіан одразу обережно обійняв мене, притиснув ближче й поклав щоку на маківку. Його долоня повільно ковзнула по моїй спині.

Я видихнула. Саме тоді стало ще важче стримувати сльози.

— Вона дуже змінилася після смерті матері, — тихо промовила я.

Кассіан трохи нахилив голову. Я заплющила очі й одразу виправилася:

— Я змінилася. Просто… дивно це бачити настільки чітко на папері. До того я жартувала, багато писала Альдріку, розповідала про дрібниці. А після смерті матері ніби перестала говорити про себе взагалі.

Його долоня продовжувала повільно ковзати по моїй спині.

— Можливо, ти просто намагалася пережити це так, як могла.

— Напевно, — тихо погодилася я. — Я багато чого з того часу пам’ятаю дуже розмито. А листи показують це ніби зі сторони. І мені… шкода себе тодішню.

Кассіан обійняв мене трохи міцніше.

— Тоді це нормально.

Я фиркнула.

— Що саме?

— Жаліти себе. Особливо якщо тоді ти собі цього не дозволяла.

Я провела пальцем по краю його сорочки.

— І Рафаїл писав. Багато. Намагався бути поруч, кликав на прогулянки, питав, чи я їм, чи сплю… А відповідей майже немає.

— Тобі його шкода?

Я задумалася.

— Трохи. Але більше… себе.

Кассіан завмер лише на мить, а потім обійняв мене міцніше.

— Це нормально.

Я тихо фиркнула.

— Не знаю. Дивно читати про власне життя й відчувати, ніби читаєш про когось іншого.

Він опустив підборіддя мені на голову.

— Можливо, ти просто дуже довго намагалася не дивитися на цей період.

Я нічого не відповіла.

«Якби ж усе було настільки просто».

Але його версія була достатньо правдоподібною, щоб не викликати зайвих питань. Я ще трохи посиділа мовчки, слухаючи його серцебиття.

— Знаєш, — тихо промовила я. — Мені її шкода.

— Себе?

Я кивнула.

— Так.

Сказати це вголос виявилося важче, ніж я очікувала. Кассіан нахилився й легко торкнувся губами мого волосся. Зовсім коротко.

— Тоді пожалій.

Він ніби й не помітив власного жесту, продовжуючи спокійно гладити мене по спині. А я чомусь уже не плакала. Просто сиділа в його обіймах і дивилася на акуратно перев’язані стрічками листи.

«Можливо, я справді можу дозволити собі пожаліти її. Хоч трохи».

Кассіан провів рукою від мого плеча до ліктя й трохи нахилив голову, щоб зустрітися зі мною поглядом. Я запитально звела брови.

— Все. Відтепер листи читаєш дозовано, — пробурмотів він. — Чути, як ти плачеш з іншого крила маєтку, жахливо.

Я кілька разів кліпнула й трохи відсторонилася, щоб нормально на нього подивитися.

— Твій слух забирає в мене приватність.

Кассіан великим пальцем стер сльозу, що застигла в кутику мого ока.

— Я не чую всього, — спокійно пояснив він. — У маєтку забагато звуків, щоб розбирати кожне твоє бурмотіння. Але сильні емоції чутно краще. Серцебиття змінюється, дихання… плач узагалі складно не помітити.

Я скривилася.

— Чудово. Тепер мені ще й тихо плакати не можна.

— Можна. Просто я все одно прийду.

На мить я завмерла, а потім знову опустила голову йому на плече. Кассіан лише хмикнув і обережно прибрав пасмо волосся з мого обличчя, завівши його за вухо.

— Пішли, — сказав він. — Едан сьогодні заявив, що я гарно попрацював і можу бути вільний.

Я підняла голову.

— Едан тебе похвалив?

Кассіан гордо випростався.

— Саме так.

— Треба було записати дату.

Він примружився, але продовжив:

— Тому можемо сходити до Атланта, а потім поїхати в місто. Треба ж тренувати слух.

Я повільно звузила очі.

— Ти ж зараз просто слухом прикриваєшся, так?

Кассіан опустив на мене погляд і ледь усміхнувся.

— Можливо.

— Ага.

Я вже збиралася підвестися, коли він раптом завів одну руку мені під зігнуті коліна, а другою сильніше притримав за спину.

— Е?..

Наступної миті Кассіан легко відштовхнувся від підлоги й встав, тримаючи мене на руках. Я пискнула від несподіванки й миттєво вчепилася йому в плечі.

— Ви чого?!

Він виразно звів брову.

— «Ти».

Я кліпнула.

— Ти чого?! Я й сама могла встати!

— Могла, — погодився він і спокійно поставив мене на ноги. — Але вмовляти тебе відліпитися від мене було б довше.

Я обурено розправила спідницю.

— Я не прилипала.

— Звісно.

Кассіан задумливо оглянув мене.

— І ти взагалі їси? Легенька якась.

Я різко підняла голову.

— Кассіане, це ти сильніший став. Я нормально їм. Можеш у слуг запитати.

Він поглянув на власні руки, ніби лише тепер замислився над цим.

— Можливо.

— Не «можливо». Місяць тому ти хоча б відчув би вагу.