5.2

За сніданком Пірс приніс нам свіжі новини. Ми з Кассіаном, напрочуд добре відпочилі після того, як учора примудрилися заснути ще до вечері, саме обговорювали прийом, коли дворецький зайшов до вітальні з газетою й поклав її біля герцога з абсолютно байдужим виглядом. Потім поправив пенсне й перевів погляд на мене.

— Ваша світлість учора створила нову плітку, — спокійно повідомив він. — Тепер одна половина столиці обговорює, як саме ви поставили на місце маркізу Вельор. А інша…

Пірс повільно обвів поглядом нас із Кассіаном.

— Те, наскільки добре ви з його світлістю ладнаєте.

Я усміхнулася й знизала плечима, нанизала на виделку шматочок моркви та задумливо покрутила його в повітрі.

— Продуктивний був вечір. І це я ще не перетнулася з графинею Аткінс. Тоді другій половині столиці було б уже не до нас — усі обговорювали б обскубаного павича.

Кассіан опустив газету рівно настільки, щоб поглянути на мене поверх неї.

— Саме тому ми пішли, старанно її уникаючи.

Я скривилася, але все одно усміхнулася.

— Не починай. Я ж тільки захищаюся, а не нападаю. У мене й своїх справ достатньо.

«Наприклад, знайти листи кронпринца. Схоже, вони листувалися приватно, тому серед усієї кореспонденції Ліліт я не помітила нічого з яскравою імператорською печаткою».

— І це радує, — сухо зауважив Кассіан. — Інакше мені довелося б користуватися статусом значно частіше, ніж хотілося б.

Я розпливлася в хитрій усмішці.

— Навіщо? Просто кажи всім, що така дружина дісталася, що вже поробиш. Мені байдуже до пліток.

Кассіан повільно склав газету.

— Я вже бачу цей захист. «Перепрошую, моя дружина знову когось образила. Вона не навмисно».

— Саме так.

— А потім ви… ти стоятимеш за моєю спиною й шепотітимеш, що дуже навіть навмисно.

Я засміялася.

— Неправда. Я б мовчала.

Пірс тихо кашлянув. Ми обоє повернулися до нього.

— Перепрошую, ваша світлосте, але після вчорашнього вечора це твердження звучить непереконливо.

Я повільно примружилася.

— Пірсе, мені здається чи ви останнім часом стали значно балакучішим?

— Можливо, атмосфера в маєтку сприяє.

Кассіан фиркнув у чашку. Я похитала головою й повернулася до тарілки.

«Прекрасно. Я розбестила навіть дворецького».

— До речі, — продовжив Пірс, — щодо другої плітки. Її переважно сприймають позитивно. Після політичного шлюбу очікували значно… холоднішої картини.

Я звела брову.

— А ми їх розчарували.

— Схоже на те.

Кассіан підняв чашку.

— Жахлива трагедія.

— Переживуть, — сказала я й нарешті з’їла моркву.

«Я працювала в бухгалтерії великої фірми. Ми не боялися пліток. Ми їх створювали, аналізували й інколи оновлювали швидше, ніж квартальний звіт».

Я ледве стримала усмішку. Кассіан це одразу помітив.

— Знову щось придумала?

— Нічого небезпечного.

— Після цих слів мені зазвичай стає тривожно.

— Наклеп.

Я допила чай і підвелася.

— У мене є одна справа.

Кассіан одразу підозріло звів брову.

— Яка?

Я на мить задумалася.

— Хочу перебрати старі листи.

— Зранку?

— А коли ще? Альдрік учора заявив, що я перестала йому писати. Тепер мені цікаво, згадати про що ми взагалі листувалися.

Кассіан кивнув, але в погляді промайнув інтерес.

— Якщо знайдеш щось компрометуюче про кронпринца, я готовий допомогти прочитати.

Я засміялася.

— О, дивись який. А вчора був такий поважний герцог.

— Це державний інтерес.

— Звісно.

Я рушила до дверей, уже подумки перебираючи коробки з кореспонденцією.

«Добре, Альдріку. Подивимося, ким ти був для Ліліт насправді».

***

Листи від Альдріка я знайшла не одразу. Схоже, Ліліт навмисно складала їх окремо, акуратно перев’язувала стрічкою й ховала між іншою кореспонденцією. Стос виявився пристойним: листи кронпринца й копії відповідей самої Ліліт. А поруч лежав менший, значно тонший.

Від Рафаїла.

Я на мить затримала на ньому погляд, але вирішила спочатку розібратися з Альдріком, а вже потім лізти в історію невзаємного кохання, яке взагалі не належало мені.

Перші кілька листів кронпринца були ні про що особливе. Він описував навчання в академії, що я одразу занотувала собі як корисний факт, скаржився на кількість уроків спадкоємця й писав, що інколи хотів би бодай на день забути, що народився кронпринцом.

— Проблема всіх спадкоємців… У тебе немає вибору, — тихо пробурмотіла я й потягнулася до наступного листа.

Там Альдрік уже питав про Натаніеля. Цікавився, чи стало йому краще і чи зможе Ліліт навідатися до палацу. У відповіді вона писала, що батько все ще слабкий, тому приїхати не вдасться. Але зацікавило мене інше.

Листи, датовані часом до смерті Анель, були… теплими.

Ліліт розповідала про свій день, жартувала, дражнила Альдріка за те, що їхнє рідство можна порівняти хіба що з рідством дерева й квітки в сусідньому саду. Він у відповідь страшенно ображався, називав її безсердечною кузиною й усе одно продовжував писати мало не щотижня.

У цих листах вона була живою. Не гучною чи нахабною, як я, але легкою. З почуттям гумору. Із власними думками, дрібними образами, радощами й дурнуватими жартами. А потім я знайшла перший лист після смерті матері.

«Альдрік,

на жаль, мені не описати той біль, який зараз пожирає мене. Мені не хочеться ні їсти, ні пити. Побачивши тіло матінки у труні, я забула, що таке бажання жити. Забула, як виглядає радість, і не знаю, чи зможу колись відчути її знову.

Прошу, зрозумій мою відсутність на прийомах і у світському житті.

Ліліт»

Я довго дивилася на останній рядок. Горло стиснуло гострим клубком, очі защипало. Лист був коротким, але в кожному реченні відчувався такий біль, що навіть мені, чужій людині, яка ніколи не бачила Анель живою, стало важко дихати.