Розділ 3

Розбираючи листи, я нарешті наткнулася на той, якого боялася найбільше.

Від Глорії.

Якщо я правильно зрозуміла все з попереднього листування, вони з Ліліт були подругами й писали одна одній досить часто. А отже, ця жінка знала її значно краще за більшість людей і точно могла помітити різницю між нами. Удавати тиху й скромну я, звісно, могла. Хвилин десять. До першого дурного жарту або моменту, коли хтось скаже щось настільки абсурдне, що я не втримаю язика за зубами.

«Хоч би це було просто привітання зі шлюбом. Щастя, здоров’я, гарних дітей колись там у майбутньому — і до побачення».

Надія розсипалася вже з перших рядків короткого, але теплого листа.

«Дорога Ліліт,

вітаю тебе зі шлюбом. Столицею вже ширяться чутки, що ви з герцогом виглядаєте щасливими поруч одне з одним. Я дуже рада це чути.

Чи не хотіла б ти побачитися? Розумію, що тепер ти герцогиня й маєш значно більше справ, але, можливо, герцог дозволить тобі хоча б на годинку зустрітися зі старою подругою?

Чекатиму на твою відповідь.

Твоя Глорія».

— Ох… — простогнала я й опустила обличчя в долоню. — Тільки не це.

Бібліотека, яка останніми днями поступово перетворилася на мій особистий кабінет, відповіла тишею. Хоча хтось зі слуг уже кілька разів згадував, що в мене взагалі-то є власний кабінет десь в іншому крилі. Я досі туди не дійшла.

Переді мною лежали книги про роди, альбоми з портретами, домашнє завдання від Кассіана й ціла купа кореспонденції. Більшість листів виявилися запрошеннями на чаювання, якісь жіночі вечори, благодійні зустрічі й інші аристократичні розваги, до яких морально я ще не була готова.

«Просто чудово. Ігнорувати Глорію теж не можна. Людина явно добре ставилася до Ліліт, а просто зникнути після весілля було б низько».

Я ще раз перечитала її лист. Особливо рядок про дозвіл герцога.

«Цікаво. Це вона просто так сформулювала через етикет чи справді думає, що дружина має питати чоловіка, чи можна їй зустрітися з подругою?»

Кассіан уже чітко дав зрозуміти, що я можу їздити куди хочу, якщо повідомлю, де буду. Тому принаймні ця частина проблемою не була. Проблемою була я. Точніше, те, що я зовсім не Ліліт, яку Глорія пам’ятала. 

Я повільно постукала пальцями по столу.

«Добре. Якщо їй не сподобається нова версія мене, яка за офіційною легендою просто стала вільнішою після щасливого шлюбу… тоді краще нехай ця дружба природно закінчиться, ніж я почну роками грати чужу роль».

Рішення було неприємним, але чесним. Я написала коротку відповідь, погодившись зустрітися, і вже за кілька годин почала збиратися на візит до графського дому Вейзельвудів.

Перед дзеркалом служниця саме закріплювала моє волосся, коли я вкотре подивилася на власне відображення.

— Я виглядаю нормально?

Дівчина завмерла з шпилькою в руці.

— Ваша світлосте?

— Ну… не надто офіційно? Не так, ніби я їду оголошувати війну її родині?

Служниця обережно усміхнулася.

— Ви їдете до леді Глорії. Думаю, вона буде рада побачити вас у будь-якому вигляді.

«От саме цього я й боюся».

Я важко видихнула й підвелася. Десь там на мене чекала людина, яка могла знати Ліліт краще, ніж я сама встигла дізнатися за весь цей час.

***

Коли екіпаж зупинився біля маєтку Вейзельвудів, я намагалася не надто нагадувати людину, яка бачить тут усе вперше. Маєток був красивим і затишним: стіни частково обплітав густий живопліт, широка під’їзна доріжка йшла півколом просто до головного входу, червоний черепичний дах здіймався над світлим фасадом, а по краях височіли кілька гострих шпилів.

Він був меншим за столичну резиденцію Астеросів, але зовсім не поступався їй у вишуканості.

На останній сходинці перед входом уже чекала молода жінка. На вигляд ми були приблизно однолітками. Вона була одягнена в зелену сукню з короткими рукавами, мереживні рукавички й тримала в руках симпатичний капелюшок. Чорне волосся було зібране у високу зачіску, а біля однієї скроні я одразу помітила незвичайне сиве пасмо. Великі карі очі зі злегка опущеними куточками робили її погляд м’яким і трохи сумним.

Щойно Глорія побачила екіпаж із символом білого вовка, її обличчя осяяла така щира усмішка, що в мене неприємно стиснулося серце.

«Ох… Вона справді чекала на Ліліт».

Я не була тією Ліліт, яку вона знала. Але й не обирала опинитися тут. Минуле залишилося там, де мало залишитися, а мені тепер доводилося якось жити з усім, що дісталося разом із цим ім’ям.

Лакей подав мені руку, допомагаючи спуститися, але я не встигла навіть нормально випростатися.

— Ліліт!

Глорія кинулася до мене й міцно обійняла. Від неї пахло корицею й ваніллю, а сама вона в моїх руках здавалася такою маленькою й тендітною, що я спершу боялася навіть обійняти її сильніше. Та зрештою все ж обережно притиснула до себе у відповідь.

Глорія відсторонилася й подивилася мені просто в очі. Її власні трохи блищали.

— Я так рада тебе бачити!

Вона одразу підхопила мене під лікоть, віддала капелюшок слузі й повела до саду.

— Я вже боялася, що герцог не відпустить тебе ось так просто. Мій батько ж не має спільних справ з Астеросами, тому я навіть не знала, як часто тепер зможу тебе бачити…

— Що? — я здивовано повернула до неї голову. — Кассіан не забороняє мені їздити куди я хочу. Просто попросив говорити комусь, куди саме я їду, заради безпеки.

Глорія сповільнилася. Кілька кроків вона мовчала, уважно вдивляючись у моє обличчя, а потім примружилася.

«Так. Чудово. Уже щось зіпсувала?»

Її губи раптом розтягнулися в хитрій усмішці.

— Бачу, ваш пристрасний шлюб справді пішов тобі на користь.

— Е?.. — я витріщилася на неї. — Ти теж чула?!

Щоки почали горіти. Коли ця дурна історія переслідувала лише Кассіана, мені було весело. Тепер, коли вона наздогнала особисто мене, ситуація чомусь перестала здаватися настільки смішною.