2.3

За обідом ми з Даріаном залишилися наодинці, сховавшись у саду академії від викладачів і декана, які, схоже, уже гарячково розшукували герцогиню, що з’явилася без жодного попередження. Я вирішила не псувати їм пошуки й спокійно сиділа на лаві в затишному куточку саду, куди Даріан приніс нам їжу.

Кілька хвилин ми обговорювали різні дрібниці, які взагалі не стосувалися минулого. Це було цілком логічно. Ніхто ж не сідає одного дня навпроти тебе зі словами: «А зараз я розповім, якою людиною ти була останні двадцять три роки й що думала про всіх своїх знайомих».

Тому доводилося чекати, поки потрібні теми виникатимуть самі.

— Ліліт, — тихіше промовив Даріан.

— М? — я здивовано схилила голову. 

Він стиснув пальцями край лави й уважно подивився на мене.

— У тебе все гаразд?

— Так. А чому не має бути?

Даріан трохи насупився.

— Герцог… тебе не ображає?

Я завмерла з прочиненим ротом. Перед очима одразу сплив учорашній Кассіан, який тягнув мене за щиколотки через усе ліжко, намагаючись повернути на мою половину. Я насупилася.

— Він тиран.

Даріан поперхнувся повітрям і різко підняв на мене очі. Його погляд одразу ковзнув по моїй шиї, відкритих руках, обличчю, ніби він шукав сліди того самого тиранічного поводження.

— Що? — голос у нього став тихішим. — Герцог тебе кривдить?

Уся м’якість з його обличчя зникла. Щелепа напружилася, у зелених очах з’явився такий вираз, ніби ще кілька слів — і двадцятирічний студент магічної академії піде особисто оголошувати війну герцогу Астеросу.

— Даріане, я пожартувала, — швидко заспокоїла я його. — Правда. Учора назвала Кассіана тираном, бо він не дозволяє мені спати посередині ліжка й нахабно вимагає собі половину.

Даріан кілька секунд просто дивився на мене.

— Що?

— Ліжко велике, — серйозно пояснила я. — Я не бачу проблеми.

Він повільно прикрив очі долонею.

— Ліліт…

— Що? Він сам винен. Треба було одразу обрати собі меншу дружину.

Даріан опустив руку й поглянув на мене так, ніби вперше за сьогодні справді не знав, що сказати. А потім несподівано засміявся. Не стримано хмикнув, як раніше, а нормально засміявся, опустивши голову.

— Боже… — видихнув він. — Я вже подумав бозна-що.

— Вибач, — я винувато посміхнулася. — Не думала, що ти так серйозно сприймеш.

Веселість на його обличчі трохи стихла.

— А як інакше я мав сприйняти?

Даріан подивився на мене вже спокійніше й додав:

— Я не знаю його настільки добре, щоб бути впевненим, яким він буде чоловіком. А ти погодилася на цей шлюб, хоча до весілля ледве з ним розмовляла.

Я затримала виделку над тарілкою.

— Але ти був проти?

— Я був проти того, що батько домовився про все так швидко, — Даріан знизав плечима. — Але ти сказала, що тебе влаштовує.

«Отже, Ліліт сама погодилася. Добре знати».

— Поки що мене справді все влаштовує, — відповіла я вже без жартів. — Кассіан добре до мене ставиться. Не наказує, не контролює, не вимагає нічого через статус дружини. Ми… добре ладнаємо.

На останніх словах Даріан уважно на мене подивився.

— Це видно.

— Що саме?

— Що ти добре ладнаєш із ним.

Я підняла брову.

— Ти його сьогодні навіть не бачив.

— Зате бачу тебе.

Цього разу вже я замовкла. Даріан спокійно повернувся до обіду, ніби не сказав нічого особливого. А я ще кілька секунд дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що саме в мені так змінилося, що це стало помітно людині, яку я бачила вперше.

— До весілля ти була настільки байдужою до шлюбу, ніби тебе там узагалі не буде, — задумливо промовив Даріан. — Принаймні так це виглядало зі сторони. Хто його знає, що в тебе насправді було в голові. Але я радий, що ти усміхаєшся і тебе не ображають.

Останні слова він сказав тихіше, опустивши погляд у тарілку.

«Ох, Даріане… Ти справді бажав Ліліт кращого».

— А… — тільки й встигла я почати.

Питання так і не прозвучало.

До нашого сховку в саду раптом вийшов розтріпаний чоловік у перекошених окулярах. Невисокий, сивий, із тонкими вусами та густими бровами, на вигляд років за шістдесят. Він виглядав так, ніби останню годину особисто оббігав усю академію, заглядаючи під кожен стіл у пошуках загубленої герцогині.

Побачивши мене, чоловік полегшено видихнув. Даріан поруч стиснув губи й опустив голову, очевидно намагаючись не засміятися.

— Ваша світлосте, — чоловік втомлено вклонився. — Декан Монтгомері. Перепрошую, що академія не підготувалася належним чином до вашого приїзду.

Я нахилила голову набік. Досі не розуміла, чому мій візит викликав тут ледь не надзвичайний стан.

— М-м… я приїхала не до вас, декане, — спокійно пояснила я. — А до брата. Це неофіційний візит, тому я не бачила потреби когось попереджати.

Монтгомері застиг. Потім спробував випрямитися після поклону, скривився й тихо застогнав, схопившись за поперек.

— Ой! — я одразу підскочила й підтримала його за лікоть. — Що ж ви так? Треба себе берегти.

Даріан різко відвернувся, але плечі в нього дрібно затремтіли. Я звузила очі.

«От зараз сміється, паразит».

Монтгомері тим часом повільно розігнувся, усе ще тримаючись за поперек.

— Перепрошую, ваша світлосте, — простогнав він. — Я в жодному разі не намагався дорікнути вам.

Я кілька разів кліпнула.

— А як ви взагалі до цього дійшли?

Декан розгублено подивився на мене.

— Я лише пояснила, що приїхала до брата, — продовжила я. — Вам не треба так нервувати, Монтгомері. Сядьте краще, поки спина остаточно не вирішила покинути вас.

Даріан видав дивний звук, схожий на кашель. Я повернулася до нього.

— Тобі теж погано?

— Ні, — швидко відповів він, не дивлячись на мене. — Усе чудово.

Монтгомері обережно сів на край лави, а я повернулася на своє місце.