2.1

Повернувшись до маєтку після короткої прогулянки містом, ми не встигли навіть нормально пройти до внутрішнього холу, як Кассіана одразу перехопив Едан. Управитель виглядав так, ніби весь цей час терпляче чекав біля дверей і рахував хвилини відсутності свого герцога.

Кассіан спробував обуритися надмірною кількістю обов’язків, навіть пробурмотів щось про те, що молодому чоловікові взагалі-то дозволено проводити час із власною дружиною, але Едан залишився непохитним. Було очевидно, що мною Кассіан просто прикривається, бо аргумент із дружиною ще був свіжим і досить зручним.

Я лише махнула йому рукою.

— Удачі.

Кассіан кинув на мене погляд людини, яку щойно зрадили, але вже за хвилину Едан повів його коридором у бік кабінету.

Я ж нарешті зайнялася справою, яку відкладала кілька днів. У кімнатах Ліліт залишилися її особисті речі, листи, прикраси, книги й різні дрібниці, які могли хоча б частково пояснити, ким вона була до шлюбу, з ким спілкувалася й які стосунки мала з родиною та знайомими.

Поки я освоювалася в новому місці, ніхто особливо мене не турбував. Але я чудово розуміла, що весільний прийом точно не стане останнім світським заходом за ті кілька місяців, які мені ще доведеться прожити в статусі герцогині. Дивитися на колишніх друзів Ліліт як баран на нові ворота й усміхатися, бо не пам’ятаєш про них абсолютно нічого, було б дуже підозріло.

«Було б простіше, якби в неї взагалі не було друзів. Завела б собі нових і не мучилася».

Ця думка здавалася чудовою рівно до того моменту, поки я не знайшла приватне листування Ліліт.

Листів виявилося багато. Частина була від жінок приблизно її віку, кілька — від родичів, ще кілька від людей, чиї імена мені нічого не говорили. Я почала читати все підряд і досить швидко зрозуміла одну річ: Ліліт була неймовірно обережною в словах. Навіть у приватних листах вона майже нічого не писала про власні почуття.

Жодних скарг. Жодних відвертих історій. Жодних фраз у стилі «я ненавиджу батька» або «цей дурень знову мене дратує». Лише стримані відповіді, ввічливі побажання й короткі повідомлення про справи.

«Батько здоровий. Із братом усе добре».

Я перечитала рядок двічі.

«Значить, у мене є брат. Добре. А як його звуть?»

Із цим питанням я й вирушила до бібліотеки.

Працівники там знали полиці значно краще за герцогиню з тижневим досвідом, тому я попросила принести все, що стосувалося великих родів імперії, їхніх гербів, родоводів і портретів. На щастя, такі книги знайшлися швидко. На жаль, їхній вигляд одразу зіпсував мій ентузіазм.

На стіл переді мною поклали кілька товстезних томів. Дуже товстезних. Я повільно сіла, озброїлася пером і чистими аркушами й відкрила першу книгу.

— Очманіти… — видихнула я, дивлячись на сторінку, де одне родове дерево займало цілий розворот. — Розслідувати власне минуле складніше, ніж я думала.

Перші пів години я чесно намагалася запам’ятовувати все підряд. Потім здалася й почала робити нотатки.

Морвени. Маркізький дім. Торгові порти. Імператорська рада. Батько — Натаніель. Є брат. Ім’я поки невідоме.

Я підкреслила останній рядок двічі.

— Ну давай, Ліліт, — пробурмотіла я собі під ніс, гортаючи сторінки. — Невже твоя сім’я настільки нецікава, що про неї навіть портретів нормально немає?

На наступному розвороті відповідь знайшлася сама. Посеред сторінки був родовий портрет дому Морвенів. Я завмерла й нахилилася ближче.

Із портрета на мене дивилася молодша Ліліт. Вона стояла ліворуч від батька, смиренно склавши руки перед собою. Спокійний вираз обличчя, стримана блакитна сукня, акуратно зібране волосся — навіть на зображенні різниця між нами була помітною. Я б точно усміхнулася. Хоч трохи.

Натаніель був схожий на мене. Ті самі блакитні очі з гострим розрізом, русяве волосся, вже посріблене на скронях, але риси обличчя в нього були жорсткішими, а губи — тонкими й стиснутими. По підпису під портретом я зрозуміла, що хлопець праворуч від батька — Даріан, мій молодший на три роки брат. Світліше волосся, зелені очі й ті самі гострі риси Морвенів. На портреті він стояв надто рівно й виглядав напруженим, ніби художник кілька годин забороняв йому навіть ворухнутися.

«Цікаво, які в нас із ним стосунки?»

На аркуші я дописала його ім’я й вік. Зараз Даріану мало бути двадцять. Потім знову потягнулася до листів і почала шукати серед відправників знайоме ім’я.

«Люба сестро,

 пробач, що не писав. В академії багато справ. Як твої справи? Як здоров’я батька? 

Даріан М.»

Лист був коротким, але навіть у кількох рядках відчувалося більше тепла, ніж у всьому привітанні Натаніеля. Дивувало інше: листів від батька Ліліт не зберегла жодного. Отже, або він їй не писав, або вона не вважала за потрібне залишати його листи.

«Боже… чому все так складно? Добре. Є брат. Навчається в якійсь академії. Схоже, мене не ненавидить. Уже непогано».

Ще приблизно за годину я знайшла ім’я жінки, з якою Ліліт листувалася найчастіше, — Глорія Вейзельвуд. Листування з нею теж було стриманим, принаймні зі сторони Ліліт, але одне повторювалося надто часто: здоров’я батька.

Я записала ім’я окремо. 

Глорія Вейзельвуд.

«Він чимось хворіє?»

— Чим зайняті?

Я сіпнулася й різко озирнулася.

Кассіан стояв на порозі з книгою в руці. Схоже, прийшов просто повернути її на місце, але тепер дуже виразно дивився на стіл, завалений листами, товстими книгами й моїми нотатками з іменами та короткими описами аристократів.

«Треба було попросити бібліотекаря сховати мене десь у комірчині».

Я швидко зібрала нотатки в один стос і накрила найпідозріліші записи простим списком дворянських домів, які варто було запам’ятати.

— Нічим особливим, — якомога спокійніше промовила я. — Просто вирішила трохи розібратися в політичних родах після того, як ви розповіли про умови нашого шлюбу. Ну і…