РОЗДІЛ 2

На світанку слуги будили нас так наполегливо, ніби збиралися бити в дзвони над ліжком. За місцевою традицією молодята перший місяць мали ночувати разом, закріплюючи шлюб в очах суспільства. Я не заперечувала: ліжко дозволяло спати поперек і не торкатися іншої людини.

Щоправда, вночі я все одно примудрялася закидати ногу на Кассіана. Спочатку прокинулася, коли він намагався її зняти. Згодом він просто посунувся до краю. Вранці я вирішила про це не згадувати.

Перевірку призначили до сходу сонця, щоб уникнути зайвих свідків. У кареті ми сиділи сонні й мовчазні. Я чесно намагалася триматися рівно, але після третього удару скронею об стінку здалася.

— Кассіане, можна позичити ваше плече? Бо карета мене вже побила.

Він мовчки кивнув на місце поруч. Я пересіла, поклала голову йому на плече й заплющила очі. Під рівний стукіт коліс засинати було значно приємніше, коли не доводилося боятися чергової ґулі.

За храмовим звичаєм нас одягнули у світле. Кремова сукня із золотою вишивкою пасувала до його камзола так добре, наче ми самі підбирали вбрання. Я тихо хихикнула.\

— Що смішного? — запитав Кассіан.

— Ми підозріло гармонійно виглядаємо.

— Жахлива новина.

— Для вашої репутації особливо.

Його плече здригнулося від сміху.

— Спіть уже, Ліліт.

Я влаштувалася зручніше. Поруч із ним було спокійно, і думка, що ще недавно я знала цього чоловіка лише зі сторінок новели, не завадила заснути.

Коли карета зупинилася, я відчула важкість на потилиці. Кассіан теж задрімав, схилившись до мене щокою й зарившись у волосся, наче птах у гніздо. Я усміхнулася й торкнулася його руки.

— Ми прибули.

Він насупився, розплющив очі й підняв голову. Поки я поправляла волосся, Кассіан намагався збагнути, де він і чому щойно спав на моїй маківці. Дверцята відчинилися, і лакей зазирнув усередину.

— Ваші світлості?

— Ідемо.

Кассіан пригладив волосся, вийшов і простягнув мені руку. Я спустилася на доріжку й остаточно прокинулася, побачивши храм. Білосніжні стіни, колони, вузькі шпилі й тонкі золоті візерунки сяяли в перших променях сонця.

Назустріч вийшов похмурий служитель, старший за того, який відвідував маєток. Уклонився, привітався й перевів погляд на мене.

— Ви маєте залишитися зовні.

Від різкого тону я розгубилася, але Кассіан заговорив раніше ніж я встигла вигадати відповідь.

— Вона знає. І, як бачите, не зробила жодного кроку від карети. Сад храму також заборонений?

Він не підвищував голосу, проте служитель випростався.

— Перепрошую, ваша світлосте. Лише нагадав правила.

— Краще ведіть. Не хочу провести тут увесь день.

Кассіан повернувся до мене й уже м’якше додав:

— Тут красиві фонтани й великий сад. Я скоро повернуся.

Я кивнула й провела його поглядом. До герцогової владності я наче мала бути готова, але після ранкової дрімоти й жартів вона застала зненацька. А те, як він заступився за мене, виявилося приємнішим, ніж хотілося визнавати.

Молодший служитель провів мене до саду. Серед білих квітів стояли мармурові фонтани: статуї тримали глечики, сиділи на кам’яних виступах, простягали руки до води. Краса була урочистою, навіть трохи гнітючою. Густий солодкий запах змусив згадати Кассіана — йому тут довелося б несолодко.

У новелі загострений нюх не згадували. Автор писав про силу, витривалість і швидке загоєння, проте майже не описував, що Кассіан відчував до першого переходу. Я сіла біля фонтану й заплющила очі, слухаючи воду.

— Чула, герцог Астерос сьогодні проходить перевірку Святої сили? — долинуло з-за живоплоту.

Я випросталася.

— Думаєш, він стане Вознесеним? — захоплено запитала інша жінка. — Я читала, що вони не мають недоліків.

— Тихо! Ще нічого не відомо.

Кроки віддалилися. Я відкинулася на спинку лави.

«Людина без недоліків? Хотіла б побачити. Кассіан учора захищав безлад у кабінеті, а перед тим залив простирадло кров’ю через дурну ідею. Майбутній досконалості ще є над чим працювати».

Я хмикнула й підвелася, щоб роздивитися решту саду у неспішній прогулянці. Туфлі відбивали ритм підборами, м'який шелест трави потроху заспокоював думки.

Коли прийшов Кассіан, обличчя в нього було роздратоване. Серед квітів він одразу прикрив ніс долонею, і я рушила назустріч.

— Ходімо до карети. Дорогою розповісте.

Він кивнув. Лише відійшовши від саду, опустив руку й глибше вдихнув.

— Ну, як пройшло?

— Було б швидше, якби не зібралася половина першосвященників. Улаштували допит.

— Герцог не звик до уваги?

Він кинув на мене незадоволений погляд. Я підняла долоні.

— Добре, не чіпаю. Що показав артефакт?

Відповідь я знала, але все одно затамувала подих.

— Свята сила є. Наскільки розвинеться — невідомо. Потрібно записувати зміни.

— А як саме?

— Ножів не буде. Сила, витривалість, відновлення, чутливість до подразників. — Він кивнув у бік саду. — Запахи теж належать до проявів.

Я повільно кивнула. Отже, принаймні це пояснилося.

— Важко так усе відчувати?

Кассіан зморщив носа.

— Учора з кабінету на другому поверсі дізнався, що на кухні пересмажили масло. А сьогодні один зі священників так пахнув ладаном, що я половину розмови думав, як утекти надвір.

— Тут тільки поспівчувати.

— Саме такої підтримки чекав від дружини.

Біля карети він подав мені руку.

— Пропоную втекти до міста. Ми навіть не поснідали. Нас підняли й одягнули, наче сонних ляльок.

— О, у мене було те саме відчуття.

Кассіан сів навпроти й поглянув на своє плече ніби натякаючи. Я примружилася.

— Більше не використовуватиму вас як подушку.

— Я нічого не сказав.

— Можливо я навчилась читати думки. 

Він хмикнув.

— То поснідаємо в місті?

— З одним проханням: не ведіть туди, де порція завбільшки з монету, а тарілка — з колесо карети.