Розділ 2

На світанку слуги розбудили нас із Кассіаном так наполегливо, ніби збиралися бити в дзвони просто над ліжком. За місцевою традицією молодята протягом першого місяця мали ночувати в одних покоях — нібито для того, щоб закріпити шлюб в очах суспільства й не давати зайвих приводів для пліток. Я була не проти. Ліжко виявилося настільки широким, що на ньому можна було спати поперек і все одно не торкнутися іншої людини.

Щоправда, це не заважало мені кілька разів за ніч примудрятися розлягтися посередині й закинути ногу на Кассіана. Вперше я прокинулася від того, що він обережно намагався її зняти. Вдруге він уже просто посунувся ближче до краю й змирився. На ранок я вирішила не згадувати про це взагалі.

У кареті ми обоє сиділи сонні й мовчазні. Священники призначили перевірку ще до повного сходу сонця, щоб у храмі не було зайвих людей, тож місто за вікнами тільки починало прокидатися.

Я кілька хвилин чесно намагалася сидіти рівно, але після третього удару скронею об стінку карети здалася.

— Кассіане, — пробурмотіла я, прикриваючи рот долонею під час позіхання. — Ви не проти, якщо я окупую ваше плече й трохи посплю? Я вже тричі вдарилася об стінку.

Він перевів на мене не менш сонний погляд і мовчки кивнув на місце поруч із собою.

Мене вмовляти не довелося.

Я пересіла ближче, обережно поклала голову йому на плече й прикрила очі. Тканина світлого камзола була прохолодною, а саме плече — достатньо міцним, щоб виявитися значно зручнішим за дерев’яну стінку карети.

Колеса рівно перекочувалися бруківкою, десь зовні приглушено цокали підкови, крізь зачинені вікна пробивався шум ранкового міста. Поруч чулося спокійне дихання Кассіана.

Слуги вдягнули нас обох у світле, пояснивши це храмовими звичаями, тому тепер ми виглядали так, ніби навмисно підібрали парні образи. На мені була кремова сукня з тонкою золотою вишивкою, на Кассіані — світлий камзол із такими ж стриманими золотими деталями.

«Ще трохи — і хтось вирішить, що ми справді щасливі молодята».

Ця думка викликала слабку усмішку.

— Що смішного? — сонно запитав Кассіан над моєю головою.

Я не відкрила очей.

— Нічого. Просто думаю, що ми сьогодні підозріло гармонійно виглядаємо.

— Жахлива новина.

— Для вашої репутації — особливо.

Він тихо хмикнув, і я відчула, як його плече ледь здригнулося від сміху.

— Спіть уже, Ліліт.

— Із задоволенням.

Я зручніше влаштувала голову й справді почала провалюватися в сон. Дивно, але поруч із ним було спокійно. Ще кілька днів тому я б не повірила, що зможу без жодних вагань заснути на плечі чоловіка, якого знала тільки зі сторінок новели.

А тепер це здавалося цілком природним.

***

Коли карета м’яко зупинилася біля воріт храму, я прокинулася від того, що зник постійний рух. Відчувши легку важкість на потилиці, ледь розплющила очі й зрозуміла, що Кассіан теж не витримав раннього підйому. Він задрімав, схилившись до мене, і тепер лежав щокою на моєму волоссі, зарившись у нього, наче птах у гніздо.

Від цього видовища я мимоволі усміхнулася. Обережно торкнулася його руки й тихо промовила:

— Кассіане, ми прибули.

Він насупився уві сні, важко розплющив очі й повільно підняв голову. Я випросталася, поправляючи волосся, й краєм ока спостерігала, як він кілька секунд намагається зрозуміти, де знаходиться й чому щойно спав на моїй маківці. Волосся в нього розтріпалося після сну, і цей вигляд зовсім не пасував до звичного образу герцога.

Кассіан перевів на мене погляд і, схоже, вже хотів щось сказати, але дверцята карети відчинилися. Молодий лакей обережно заглянув усередину, очевидно, вирішивши перевірити, чому ніхто не подає знаку.

— Ваші світлості?

— Ідемо, — сонно пробурмотів Кассіан.

Він провів рукою по волоссю, намагаючись пригладити його, після чого вийшов із карети й сам простягнув мені руку. Лакей одразу зрозумів, що його допомога не знадобиться, вклонився й відійшов убік.

Я кілька разів кліпнула, змушуючи себе остаточно прокинутися, прийняла руку Кассіана й ступила на під’їзну доріжку. Переді мною відкрився краєвид на величезний білосніжний храм. Високі стіни були прикрашені тонкими золотими візерунками, колони здіймалися до різьблених карнизів, а над усім комплексом височіли вузькі шпилі. Сонце тільки сходило, і його помаранчеві промені ковзали по золотих деталях так, що храм здавався залитим теплим світлом.

До нас одразу вийшов храмовий служитель. Він був старшим за священника, який приходив до маєтку, ширшим у плечах і значно похмурішим на вигляд.

— Ваші світлості, — рівно промовив він, вклонившись.

Потім його погляд перейшов на мене, і тон одразу став сухішим.

— Ви маєте залишитися ззовні.

Я кліпнула від подиву. За всі дні в цьому світі зі мною ще ніхто не дозволяв собі говорити настільки різко. Я нічого не встигла сказати, бо Кассіан поруч одразу випростався й зробив крок ближче до мене.

— Вона знає, — холодно промовив він. — І, як бачите, не зробила жодного кроку від карети. Сад храму також заборонений?

Я підняла на нього погляд. Такого тону від Кассіана я ще не чула. Він не підвищував голос і не виглядав розлюченим, але в його інтонації з’явилася та сама холодна владність, якої я очікувала від герцога з самого початку.

Служитель теж явно не чекав такої реакції.

— Перепрошую, ваша світлосте. Я лише нагадав правила.

— І вона почула. Ведіть, я не хочу провести тут увесь день.

Після цього Кассіан повернувся до мене, і голос одразу став м’якшим.

— Тут красиві фонтани й великий сад. Я скоро повернуся.

— Добре, — кивнула я, все ще трохи здивована.

Коли вони відійшли, я кілька секунд дивилася їм услід, намагаючись зрозуміти, чому його коротке втручання так мене зачепило. Потім один із молодших служителів запропонував провести мене до саду, і я пішла за ним.