1.1

Весільний бенкет, який влаштували після церемонії, був найрозкішнішим із усього, що мені доводилося бачити раніше. Простора зала сяяла теплим світлом магічних ліхтарів, усередині яких замість полум’я мерехтіли кристали неправильної форми. Вони відкидали на стіни м’які золотаві відблиски, ковзали по високих колонах, келихах і прикрасах гостей. Навколо було стільки аристократів, що я давно перестала намагатися запам’ятовувати обличчя: жінки в розкішних сукнях із важкими спідницями, чоловіки в костюмах і камзолах, на яких красувалися вишиті герби домів, золоті шпильки й ордени.

Стоячи біля довгого фуршетного столу, я поступово усвідомила одну досить неприємну річ: у мене не було пам’яті цього тіла. Принаймні тієї, яка могла б зараз стати корисною. Я не пам’ятала ні людей, що підходили мене вітати, ні звичок Ліліт, ні навіть деталей її власної родини. Проте саме тіло поводилося так, ніби чудово знало, що робити. Спина залишалася рівною без жодних зусиль, кроки виходили плавними й неквапливими, голос автоматично ставав спокійнішим у розмові зі старшими аристократами, а на губах постійно трималася ввічлива легка усмішка.

«Я наче донька маркіза, якщо пам’ять не зраджує. І шлюб із Кассіаном точно політичний. От тільки навіщо саме наші родини вирішили одружити нас — поняття не маю».

Я трохи знизала плечима й узяла зі срібної таці невелику закуску з м’яким сиром і зеленню. Можна буде подумати про це пізніше. Зараз же доводилося переживати нескінченний потік привітань. Аристократи один за одним підходили до нової герцогині Астерос, схиляли голови, бажали довгого шлюбу, здорових спадкоємців і процвітання обох домів. Я відповідала приблизно однаковими фразами, покладаючись більше на інстинкти Ліліт, ніж на власне розуміння місцевого етикету.

Що дивувало мене значно сильніше — я зовсім не панікувала. За логікою, мала б зараз думати про дім, роботу, друзів, про те, що мене буквально вирвали зі звичного життя й перекинули невідомо куди. Але всередині не було ні відчаю, ні гострого бажання негайно повернутися. Лише дивне відсторонене прийняття, ніби мозок вирішив відкласти істерику на потім.

«Дивно. Наче й мала б сумувати, що мене просто висмикнуло з того світу… а мені чомусь майже байдуже».

Чоловічий сміх, що раптом долинув крізь музику й гомін гостей, змусив мене озирнутися. Трохи осторонь стояв мій новоспечений чоловік у компанії двох аристократів приблизно його віку. Кассіан виглядав не надто задоволеним розмовою: брови були насуплені, на щоках усе ще тримався слабкий рум’янець, а погляд, спрямований на одного з друзів, обіцяв тому якщо не смерть, то принаймні дуже неприємну розмову.

Той, хто так відверто з нього сміявся, був світловолосим чоловіком із карими очима й занадто живою мімікою. Я вдивилася уважніше й одразу згадала його.

«Віліам… точно. Імперський маг. У новелі він був досить цікавим персонажем, хоч і неймовірно гучним».

Цікавість перемогла здоровий глузд. Я неквапливо рушила крізь натовп, дорогою відповідаючи на поклони, а потім зупинилася неподалік однієї з широких колон. Між нами залишалося кілька гостей, тому побачити мене з їхнього місця було непросто, зате голос Віліама долинав чудово.

— Ти себе взагалі бачив, Кассіане? — промовив він крізь сміх. — Тебе поцілували, а ти стояв так, ніби тебе щойно в землю вкопали. Ще й почервонів так, що навіть я на мить занепокоївся. А Ліліт, здається, навіть бровою не повела.

— Замовкни, Віліаме, — пробурмотів Кассіан, беручи зі столу печиво. — Мені просто було ніяково. Не розумію, чому ця тема досі здається тобі настільки смішною.

Я ледь не пирхнула.

«Ніяково? Це вже цікаво».

— Бо ви тепер одружені, — зовсім не збирався зупинятися Віліам. — Якщо тебе збентежив один короткий поцілунок біля вівтаря, я навіть боюся уявити твоє обличчя сьогодні ввечері. Тебе ж іще чекає перша шлюбна ніч.

Кассіан повільно повернув до нього голову. Рум’янець, який уже майже зник, миттєво повернувся й розповзся аж до вух. Віліам, побачивши це, розсміявся ще голосніше, тоді як герцог відкусив шматок печива й почав жувати його з таким виразом, ніби саме воно було винне в його нинішньому становищі.

Я прикрила губи келихом, приховуючи усмішку.

«Боже… Я, звісно, теж не збираюся сьогодні з ним спати. Але він реагує так, ніби йому вперше дозволили дівчину за руку потримати. І де той усіма улюблений спокійний, мудрий Святий, про якого я читала?»

Саме в цей момент Кассіан раптом підняв погляд. Наші очі зустрілися.

Я завмерла лише на секунду, а тоді спокійно підняла келих у його бік і привітно всміхнулася, ніби взагалі нічого не підслуховувала й просто випадково вирішила постояти біля цієї надзвичайно цікавої колони. За виразом його обличчя стало зрозуміло, що вистава не вдалася.

Кассіан щось коротко сказав друзям і рушив просто до мене. Я здивовано кліпнула.

«Ой».

Він зупинився зовсім поруч і трохи нахилив голову, уважно вдивляючись у моє обличчя. Рум’янець уже зійшов, однак у очах з’явилася підозра.

— Ліліт, — тихо промовив він. — Скільки саме ви чули?

Я нахилила голову набік і демонстративно задумалася. Спочатку поглянула через його плече на Віліама, який безсоромно спостерігав за нами з широкою усмішкою, а потім знову перевела очі на чоловіка.

— Ви питаєте про ту частину, де вам було ніяково від нашого поцілунку, чи про ту, де при згадці про першу шлюбну ніч ви почали нагадувати стиглу вишню?

Кассіан кілька секунд мовчки дивився на мене. Потім дуже повільно заплющив очі. За його спиною Віліам видав такий звук, ніби мало не подавився власним сміхом.

— Прекрасно, — нарешті пробурмотів Кассіан. — Отже, усе.

— Не хвилюйтеся, ваша світлосте. Вашу страшну таємницю я збережу.

— Я вам надзвичайно вдячний.

Тон був настільки сухим, що я все-таки розсміялася. Кассіан здивовано поглянув на мене. Мабуть, Ліліт до сьогодні не надто часто сміялася в його присутності. А може, справа була зовсім не в цьому.