Розділ 1.

Очі важко розплющувалися від яскравого сонячного світла, що пробивалося крізь тонкі штори. Щойно повіки ледь піднялися, я скривилася й одразу ж заплющила їх знову. Тіло гуло, здавалося чужим, ніби за ніч мене перекроїли заново, а ранам навіть не дали часу зажити. Кожен рух віддавався дивною важкістю, у горлі пересохло, а в скронях тупо пульсувало.

«Чудово… Напилася й відключилася незрозуміло де».

Я повільно перевернулася на спину, кілька секунд збираючись із силами, а тоді все ж змусила себе розплющити очі. Першою думкою було, що хтось дуже постарався з інтер’єром.

Кімната виглядала так, ніби я прокинулася посеред дорогого історичного фільму. Над широким ліжком здіймався високий балдахін із важкої світлої тканини, біля протилежної стіни стояв камін, перед ним — два крісла з квітковою оббивкою. Біля вікна розташовувався туалетний столик із великим овальним дзеркалом, а темні дерев’яні меблі були прикрашені тонким різьбленням.

Я повільно сіла.

Різкий біль прострелив голову так несподівано, що довелося зажмуритися й притиснути пальці до скроні.

— Та що ж я вчора пила…

— Леді Ліліт! — раптом пролунав високий жіночий голос від дверей. — Вам уже давно варто було прокинутися. Церемонія невдовзі почнеться, а ви досі в ліжку.

Мої брови самі зійшлися на переніссі.

Біля дверей стояла жінка років сорока у стриманій чорній сукні з високим коміром і довгими рукавами. Темне волосся було так туго зібране на потилиці, що я мимоволі подумала, чи не болить у неї від цього голова.

— Що? — видихнула я.

І завмерла.

Голос.

Я машинально поклала долоню на горло й відкашлялася.

— Що?..

Стало тільки гірше.

Це точно був не мій голос. Ніжний, чистий, навіть трохи співучий. Він зовсім не нагадував мій звичний хриплуватий тембр, через який друзі регулярно кепкували, що після третьої чашки кави я розмовляю голосом сорокарічного прокуреного бармена.

Жінка тим часом підійшла ближче й одним різким рухом стягнула з мене ковдру.

— Леді, — твердіше повторила вона. — Його світлість Кассіан Астерос не любить чекати.

— Хто?

Я вже не просто здивувалася — я справді нічого не розуміла.

Спустивши ноги з ліжка, я підвелася й одразу похитнулася. Підлога була холодною, тіло незвично легким, а нічна сорочка доходила до щиколоток і плуталася між ногами.

— Що взагалі відбувається? Мене розігрують?

Жінка демонстративно видихнула й почала поправляти постіль із таким виразом обличчя, ніби моя ранкова дурість давно була частиною її службових обов’язків.

Я повільно обійшла її, намагаючись не підпускати надто близько.

«Кассіан… Кассіан Астерос. Чому це ім’я таке знайоме?»

Погляд упав на туалетний столик. Біле дерево. Тонке різьблення. Розкладені гребені, флакони, баночки з кремами, маленькі коробочки з пудрою.

І дзеркало. Чомусь саме до нього я не хотіла підходити найбільше.

Я зробила один крок. Потім другий. Повільно, наче звір, який крадеться до пастки, хоча чудово знає, що вона там є.

Підняла очі. І різко втягнула повітря.

Я відступила так швидко, що ледь не перечепилася через край нічної сорочки, а обидві долоні самі притиснулися до рота.

— Леді?

Я її навіть не почула. Знову кинулася до дзеркала й торкнулася холодної поверхні пальцями. Звідти на мене дивилася зовсім інша жінка.

Русяве волосся спадало на плечі довгими м’якими хвилями. Великі блакитні очі здавалися ще більшими через розгублений вираз обличчя. Тонкі риси, світла шкіра, рівний ніс, м’які рожеві губи.

Красиве обличчя. Дуже знайоме обличчя. 

У животі неприємно похололо. Ліліт Морвент. Другорядна персонажка новели, яку я дочитала зовсім нещодавно. Дружина Кассіана Астероса.

— Якого чорта?.. — прошепотіла я й нервово засміялася, торкаючись власної — ні, уже не зовсім власної — щоки. — Мені це сниться?

Відображення слухняно повторило рух. Я ущипнула себе за передпліччя.

Боляче.

— Ай.

«Чудово. Прекрасно. Просто прекрасно».

Жінка за моєю спиною, остаточно втративши терпіння, підійшла ближче й зупинилася праворуч, склавши руки перед собою.

— Леді. Ви запізнюєтеся, — промовила вона, буквально викарбовуючи кожне слово.

Я повільно повернула до неї голову.

— На що саме?

Її обличчя вперше змінилося. На ньому промайнуло щось схоже на щире занепокоєння.

— На власне весілля.

Я мовчки дивилася на неї кілька секунд. Потім знову перевела погляд на дзеркало.

«Ну звісно. А куди ж іще?»

***

Як мене мили, одягали, зачісували й кудись вели, я пам’ятала уривками. Мозок просто   відмовлявся нормально працювати.

Кілька жінок одночасно затягували на мені сукню, поправляли рукави, вплітали у волосся дрібні перлини й обговорювали гостей, а я сиділа перед дзеркалом із таким виразом обличчя, ніби мене збирали не до вівтаря, а на публічну страту.

І весь цей час у голові крутилася одна думка.

«Я Ліліт Морвент».

Ліліт була дружиною головного героя. Точніше, тимчасовою дружиною. Це поступово почало мене заспокоювати. Бо її доля, наскільки я пам’ятала, була цілком пристойною.

А тепер я стояла біля вівтаря поряд із чоловіком, який у реальності виявився ще гарнішим, ніж у описах новели, і всіма силами намагалася не показувати, наскільки мене шокує ситуація.

Кассіан Астерос. Майбутній Святий Меч Імперії. Людина, у якій зовсім скоро мала пробудитися свята сила богині. Новела, до якої я примудрилася потрапити, взагалі була досить легкою. Ніякої безпросвітної трагедії, десятків смертей головних персонажів чи кінця світу. Кассіан пробуджував святу силу, ставав головним захисником імперії, зупиняв магічні епідемії, лікував людей і стримував породження Безодні — дивного розлому, через який у світ проникали магічні хвороби та чудовиська.