Глава 17. Я і валіза

Анна не поїхала до Артема. Як  би вона не переконувала себе, що їхні стосунти лише дружні, в глибині душі розуміла, що усе це може зайти надто далеко. Було уже надто пізно, щоб вирішувати як жити далі. Анна була виснажена після такого дня, вона втомилась навіть переживати, тому набрала номер подруги Марини:

 - Можна я поживу у тебе кілька днів? - спокійним тоном сказала Анна.

 - Звичайно, приїжджай. Будемо пити вино чи чай? - у своєму репертуарі відповіла Марина.

Коли Марина відчинила двері і побачила Анну з валізою, вона одразу зрозуміла, що краще не задавати зайвих запитань. Вона обняла її і провела до вітальні. Анна була спустошена і зовсім не мала бажання розповідати усе.

— Я хочу тобі все розповісти… але можна завтра? — тихо сказала Анна, втомлено опускаючи плечі. — Я так хочу, щоб цей день нарешті закінчився.

— Ось твоя кімната, ось постіль, — м’яко відповіла Марина, торкнувшись її руки. — Лягай спати, я все розумію. Завтра розберемось — з усім.

 Анна стояла посеред чужої кімнати, ніби заблукала у власних думках. Повітря пахло чистою постіллю й спокоєм, але всередині не було ні спокою, ні сил. Вона повільно скинула одяг, рухи її були мляві, наче кожен жест вимагав зусилля.

Вона лягла, притиснувшись до подушки, і в голові крутились розмови, погляди, слова, усе що відбулось за день. Спустошення накрило її хвилею — не болем, а тишею. Очі заплющилися самі, і останнє, що вона відчула, — це важкість тіла, яке нарешті здалося втомі. І світ повільно розчинився у темряві сну.

-----

Телефон завібрував ще до того, як Анна встигла повністю прокинутися. Вона наосліп потягнулася до тумбочки, ще не відкривши очі. Екран освітив кімнату холодним світлом. Олександр Шевчук. Повідомлення було коротке:

 «Через годину в моєму кабінеті.»

Анна різко сіла. Сон зник так швидко, ніби його й не було. Вона перечитала ще раз. І ще. Ніяких пояснень. Ніяких деталей. Просто факт. Холодний, рівний, остаточний.

Усередині одразу піднялася хвиля тривоги. Учорашній вечір. Сльози біля офісу. Шевчук, який бачив її в найгіршому стані. Презентація. Втома. Вино. Макс.

Вона закрила очі.

— Тільки не це…

Звільнять? Це перше, що прийшло в голову. Логічно. Зручно.  Але тоді згадалася інша деталь. Його коротка фраза вчора. “Презентація була кращою, ніж ти думаєш.” Він же не був роздратований. Не кричав. Не робив зауважень. Навпаки — був… спокійний. Занадто спокійний.

І це лякало ще більше. Бо з Шевчуком не можна було вгадати, що саме стоїть за тишею.

Анна різко піднялася з ліжка. Час пішов. Вона пройшла у ванну і відкрила холодну воду. Обличчя. Швидкий душ. Рухи автоматичні, різкі, ніби тіло діяло швидше за думки. Перед дзеркалом вона завмерла на кілька секунд. Бліде обличчя. Трохи червоні очі. Сліди втоми та сліз, які не сховаєш одним макіяжем.

— Зберися, — тихо сказала вона собі.

Макіяж. Легкий, але чіткий. Тон, який вирівнює шкіру. Туш. Брови. Жодних зайвих деталей. Тільки контроль.

Вона відкрила шафу. Довго не думала. Немає часу обирати варіанти. Біла сорочка. Чорні класичні штани. Піджак. Чисто. Строго. Правильно.

Анна подивилася на себе в дзеркало ще раз. Вже інша людина. Не та, що плакала вчора під офісом. А та, яка має зайти в кабінет і витримати будь-яку розмову.

Телефон знову лежав на столі. Без нових повідомлень. Тільки одне. «Через годину в моєму кабінеті.» — Шевчук.

Анна глибоко вдихнула. І вийшла з квартири.

---

Шевчук закрив папку. Поклав руки на стіл. І вперше за всю розмову подивився Анні прямо в очі. Довго. Уважно. Наче оцінював щось, відоме лише йому.

— Я прийняв рішення.

Анна напружилась.

— З наступного тижня ви очолюєте проєкт.

Кілька секунд вона просто дивилася на нього. Не розуміючи.

— Перепрошую?

— Ви мене почули.

Тиша.

— Але...

— Саме тому.

Він перебив її раніше, ніж вона закінчила.

— Саме тому, Анно.

Вона відчула, як серце починає битися швидше.

— Ви знаєте, що відбувається. Ви знаєте, що я ледве...

— Я знаю.

Спокійно.

— І тому даю вам більше відповідальності.

Анна дивилася на нього так, ніби він щойно сказав щось абсолютно абсурдне.

— Це нелогічно.

— Ні.

Він похитав головою.

— Нелогічно — це сидіти й дивитися, як ви поступово віддаєте своє життя тому, що вже сталося.

Тиша.

— Ви розумна жінка. Одна з найрозумніших у цій компанії. І мені набридло дивитися, як ви використовуєте свій мозок не для роботи, а для того, щоб по колу прокручувати те, що вже не можете змінити.

Анна завмерла.

— Ви не знаєте...

— Мені не потрібно знати подробиць.

Його голос став трохи жорсткішим.

— Мені достатньо бачити результат.

Тиша.

— Десь всередині вас триває катастрофа.

Анна відвела погляд. Бо він мав рацію. І саме це дратувало найбільше.

Шевчук підсунув до неї папку.

— Тому тепер у вас буде більше роботи. Більше відповідальності. Більше рішень.

Вона нервово засміялася.

— Це ваше лікування?

Він навіть не усміхнувся.

— Ні.

Пауза.

— Моє лікування вам би не сподобалося.

Вперше за розмову Анна ледь підняла брови.

А він продовжив уже серйозно:

— Робота не лікує.

Але вона не дозволяє людині лежати на дні й називати це життям.

Тиша.

— Ви будете керувати проєктом. І будете відповідати за результат. І звітувати безпесередньо мені.

Вона дивилася на нього мовчки.

— І ще одна умова.

Ось тепер. Тепер це прозвучало як справжня умова.

— Двічі на тиждень психолог.

Анна видихнула.

— Ні.

Відповідь вирвалася швидше, ніж вона встигла подумати. Шевчук спокійно кивнув. Наче очікував саме це.

— Так.

— Я не хочу обговорювати своє життя з незнайомою людиною.