Глава 16. Я прийшла не за тобою

Макс. Він був удома. Анна повільно видихнула й опустила очі. Усе навколо жило звичним життям. Ніхто не знав, що для неї цей звичайний двір сьогодні став найважчим місцем у світі.

Учора вона поспішала сюди після роботи. Знала, що за цими дверима її чекає чоловік, її чоловік. Сьогодні вона боялася навіть переступити поріг. Анна відкрила сумку й дістала ключі. Метал холодив долоню. Вона міцно стиснула їх. «Не можу...» Рука безсило опустилася. Ні, ще не готова.

Вона зробила кілька кроків убік і сіла на лавку. Макс колись жартував, що вона "їхня", бо щоразу, повертаючись із магазину, вони присідали тут на кілька хвилин, перш ніж підніматися додому. Вона мимоволі провела долонею по дерев'яній спинці. Перед очима промайнув той літній вечір. Пакети з продуктами. Морозиво, яке тануло швидше, ніж вони встигали його їсти. Макс сміявся, коли вона забруднила ніс шоколадом. І поцілував її просто тут. На цій самій лавці.

Анна різко заплющила очі.

— Досить... — ледь чутно прошепотіла вона.

Ці спогади приходили самі, без дозволу. І кожен із них тепер болів сильніше, ніж учора. Вона знову подивилася на будинок. Потім — на годинник. Минуло майже п'ятнадцять хвилин. Вона все ще сиділа тут. І раптом зрозуміла одну просту річ. Якщо не зайде зараз... То не зайде вже сьогодні. А завтра буде ще важче.

Анна повільно підвелася та глибоко вдихнула.

— Це просто речі, — тихо сказала вона сама собі. — Мені треба лише забрати свої речі.

Вона зробила перший крок до під'їзду. Потім другий. З кожним кроком серце билося все швидше. Наче намагалося втекти раніше за неї. Біля дверей вона знову дістала ключі. Цього разу вже не ховала їх назад. Повільно піднесла до домофона. Її рука тремтіла так сильно, що ключ із першого разу не потрапив у замок.

Домофон тихо клацнув. Анна відчинила важкі двері й ступила всередину. У під'їзді було прохолодно. Пахло свіжою фарбою й чиїмись парфумами. Вона машинально натиснула кнопку виклику ліфта. Кілька нескінченних секунд, глухий звук механізму. Двері відчинилися. Анна зайшла всередину й натиснула кнопку четвертого поверху. Ліфт повільно рушив угору. Вона підвела очі. У дзеркалі навпроти стояла незнайома жінка. Втомлене обличчя. Тонкий шар косметики вже не приховував почервонілих очей. На плечах — чорний чоловічий піджак. Анна машинально поправила лацкан.

Її пальці на мить завмерли. Учора цей піджак здавався просто допомогою. Сьогодні він раптом став нагадуванням про те, що за одну ніч її життя змінилося. Вона повільно заплющила очі.

— Зберись... — ледь чутно прошепотіла сама собі.

Ліфт зупинився. Четвертий поверх. Знайомий коридор зустрів її тишею. Кожен крок луною відбивався від стін. Анна підійшла до дверей квартири. Номер двадцять сім. Стільки разів вона відкривала ці двері, навіть не замислюючись. І зараз вони здавалися чужими. Вона дістала ключ. Вставила його в замок. Але не повернула. Рука завмерла. За дверима було тихо. Можливо, Макс спить. Можливо, сидить на кухні. Можливо, почув, як приїхав ліфт, і вже стоїть по той бік дверей. Серце калатало так сильно, що, здавалося, його можна було почути в усьому під'їзді.

«Як усе могло так змінитися за одну ніч?..» Ще вчора вона відкривала ці двері з думкою, що вдома на неї чекає найближча людина. Сьогодні вона боялася зустріти його погляд. Анна міцніше стиснула ключ. Повернула його. Замок тихо клацнув. І в ту ж мить вона почула кроки.

Не здалося. Хтось швидко наближався до передпокою. Анна завмерла. Дверна ручка повільно опустилася вниз. Двері повільно відчинилися. На порозі стояв Макс. Ніби він і справді весь цей час чекав саме тут. Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного. Анна не впізнала його одразу.

Пом'ята футболка, неохайна зачіска. Почервонілі очі. Він завжди був акуратним, навіть удома. Зараз виглядав так, ніби просто забув про себе. А може, й не забув. Просто не мав сил.

Макс зробив невпевнений крок уперед. Його погляд ковзнув по її обличчю, ніби він боявся, що вона зараз зникне. Потім він тихо сказав:

— Я знав, що ти повернешся...

Анна мовчала. Він нервово всміхнувся.

— Усю ніч думав... що ти просто хотіла побути сама. Що сьогодні ми поговоримо...

Вона повільно похитала головою.

— Я прийшла не за цим.

Усмішка миттєво зникла з його обличчя.

— Мені потрібно забрати кілька речей. І все.

Макс заплющив очі. Наче саме цих слів він боявся найбільше.

— Ти... їдеш?

— Так.

— Надовго?

Анна гірко всміхнулася.

— Я не знаю.

Він зробив ще один крок. Обережно. Наче боявся злякати її.

— Анно... будь ласка... не йди. Я не переживу, якщо ти зараз підеш.

Вона нарешті підняла на нього очі.

— А я, Максе?

Його губи здригнулися.

— Як ти думаєш... я пережила той момент, коли дізналася, що ти цілий рік жив подвійним життям?

Він мовчав.

— Я не прийшла сваритися. Не прийшла слухати пояснення. Я просто хочу взяти свої речі. І мені дуже потрібно, щоб ти зараз не ходив за мною.

У квартирі запала така тиша, що було чути цокання годинника у вітальні. Макс опустив голову. Повільно відступив убік, звільняючи їй дорогу.

— Добре...

Його голос був хрипким.

— Я не буду тобі заважати.

Анна пройшла повз нього. Їхні плечі майже торкнулися. Колись цей дотик був би звичним. Тепер між ними ніби пролягла прірва. Не озираючись, вона рушила до спальні. А Макс залишився стояти в передпокої. Дивлячись їй услід. Він лише тепер по-справжньому зрозумів, що вона прийшла не додому. Вона прийшла прощатися зі своїм життям.

Анна повільно відчинила двері спальні. Кімната зустріла її знайомою тишею. Ніби за останню добу тут нічого не змінилося. На ліжку й досі лежав плед, який вона недбало кинула вчора зранку, поспішаючи на роботу. На тумбочці стояла її улюблена свічка. На комоді — маленька вазочка, яку вони привезли з відпустки. Здавалося, достатньо заплющити очі — і можна повірити, що вчорашнього вечора не було.