Глава 15. Презентація

В офісі пахло кавою і напругою. Це був той особливий запах робочого дня, коли всі вже знають, що щось станеться, але ніхто не говорить вголос.

Анна сіла за стіл. Відкрила ноутбук. Закрила. Відкрила знову.

— Ти готова? — запитав хтось із команди.

Вона кивнула.

— Так.

І це було неправдою.

За годину до презентації вона стояла у переговорній кімнаті. Екран світився першим слайдом. Колеги переглядали матеріали. Хтось жартував. Хтось нервово перевіряв презентацію на телефоні. Анна стояла трохи осторонь. Ніби не зовсім тут.

— Починаємо через п’ять хвилин, — сказав хтось із команди.

Анна видихнула. Підійшла до ноутбука. Поклала руку на мишку. І відчула, як сильно тремтять пальці.

— Все нормально? — тихо запитала колега.

— Так, — автоматично відповіла вона.

І майже повірила в це.

Презентація почалася. Світло трохи приглушили. На екрані з’явився перший слайд. Анна зробила крок уперед. І в цей момент її тіло ніби переключилося. Я робила це сотню разів. Не думати. Тільки говорити. Тільки триматися. Вона говорила про проєкт. Про цифри. Про структуру. Про ідею. Про рішення. Її голос спочатку був трохи напружений. Потім вирівнявся. Потім став впевненішим. І на кілька хвилин їй навіть здалося, що вона контролює ситуацію. Що вона — це вона. Така, як раніше. До всього цього.

Але потім один із керівників запитав:

— А які ризики в цьому рішенні?

І щось всередині на секунду похитнулося. Анна зробила паузу. Занадто довгу. Потім відповіла. Розумно. Логічно. Правильно. Але вже без тієї легкості, яка була на початку. Вона відчула, як повертається напруга. Повільно. Непомітно. Як вода, яка піднімається. Коли вона закінчила, у кімнаті кілька секунд було тихо. Потім хтось кивнув. Хтось щось записав.

Хтось сказав:

— Добре.

Не «відмінно». Не «сильно». Просто «добре».

І цього було достатньо, щоб Анна зрозуміла: вона не провалилася. Але й не виграла.

Після презентації напруга почала розчинятися. Повільно. Як лід у теплій воді. Хтось приніс вино. Хтось закуски. Хтось увімкнув музику. І дуже швидко офісна тиша перетворилася на щось майже святкове.

Анна спочатку не хотіла залишатися. Але залишилась. Сказала собі — «на п’ять хвилин». Потім — «ще трохи». І сама не помітила, як трохи розслабилась.

Вперше за день вона дозволила собі не думати про те, чи все тримається. Просто стояла з келихом. І навіть усміхнулась чиємусь жарту.

Телефон завібрував у той момент, коли хтось поруч розливав чергову пляшку вина. Навколо сміялися. Обговорювали презентацію. Жартували про дедлайни. Анна машинально подивилася на екран. Макс.

Вона відкрила повідомлення.

 «Я не спав усю ніч. 

Лежав та згадував нас.

Пам'ятаєш, як ти завжди мершла?Навіть у вересні.
Я постійно віддавав тобі свій піджак, а сам казав, що мені не холодно.

Я б віддав усе, щоб повернути той час..."

Анна завмерла. Спочатку просто дивилася на слова. Потім перечитала ще раз.. Анна відчула, як у грудях починає боліти. ЇЇ руки тремтіли. Анна опустила погляд. На ній був чорний піджак Артема. Їй стало ще болючіше.

Анна різко поставила келих на стіл. Настільки різко, що трохи вина вихлюпнулося через край.

— Все добре? — запитала колега.

— Так.

Голос зрадницьки здригнувся. Ні. Не добре. Зовсім не добре.

Вона швидко вийшла із залу. Пройшла коридором. Повз ліфти й охорону. Вийшла на вулицю. Надворі було прохолодно. Вечірнє повітря вдарило в обличчя. Але це не допомогло.

Анна зупинилася біля стіни будівлі. І раптом зрозуміла, що більше не може тримати все всередині. Сльози покотилися самі. Спочатку повільно. Потім сильніше.

Вона закрила обличчя руками. Намагаючись дихати. Намагаючись заспокоїтися. Намагаючись не думати.

— Чорт... - прошепотіла вона.

Чому саме зараз? Як можна зраджувати рік, а потім таке писати? Чому одне його повідомлення здатне зруйнувати весь день, який вона так важко витримала?

Вона плакала вже не через повідомлення. Вона плакала через усе. Через втому. Через страх. Через роботу. Через самотність. Через те, що досі любила людину, яка зробила їй боляче. Вона плакала, бо Макс не написав, що покинув Лілі. 

— Анно?

Вона здригнулася. І різко опустила руки. За кілька метрів стояв Шевчук. З ключами від машини в руці. Він явно щойно вийшов із будівлі. І явно не очікував побачити її в такому стані.

Кілька секунд вони просто дивилися один на одного. Анна відчула хвилю сорому. Хотілося провалитися крізь землю. Зникнути. Будь-де. Тільки не стояти тут із заплаканим обличчям перед людиною, яка ще зранку так її образила.

— Вибачте, — швидко сказала вона і витерла щоки.

— За що?

Його голос був спокійним. Без жалю. Без незручності.

— Я... просто...

— Бачу.

І чомусь від цього короткого слова їй захотілося плакати ще сильніше.

Шевчук кілька секунд мовчав. Потім перевів погляд на вікна офісу, де за склом ще сміялися люди.

— Хочеш повернутися туди?

Анна автоматично озирнулася. На освітлені вікна. На людей. На нормальне життя. Яке зараз здавалося неймовірно далеким. Вона похитала головою.

— Так і подумав.

Він дістав із кишені ключі. Покрутив їх на пальці.

— Поїхали.

— Що?

— Я відвезу тебе додому.

— Не треба.

— Треба.

Анна відкрила рот, щоб заперечити. Але він перебив.

— По-перше, ти не в тому стані, щоб їхати сама.

— Я нормально.

— Ні.

Він сказав це абсолютно спокійно. Без тиску. Без злості. Як факт.

— А по-друге, — додав він, дивлячись на освітлені вікна офісу, — я не хочу, щоб завтра пів відділу обговорювало, як ти плакала під будівлею.

І вперше за весь вечір Анна мало не засміялася крізь сльози.

— Це звучить жорстоко.

— Це звучить практично.

Вона подивилася на нього. І раптом зрозуміла, що вперше за довгий час хтось не намагається її рятувати. Не розпитує. Не дає порад. Не говорить, що все буде добре. Просто пропонує сісти в машину і доїхати додому. Вона не хоче додому, але Шевчуку зараз точно не буде це пояснювати. І саме тому вона кивнула.