Глава 14. Ранок після зради

Анна почула, як вхідні двері зачинились. Ще кілька секунд вона стояла посеред квартири, ніби дослухаючись до його кроків у під'їзді. Потім настала тиша. Справжня. Важка. Вона повільно пройшла до спальні, сіла на край ліжка й заплющила очі. Перед ними одразу виник Макс. Його розгублений погляд. Його слова. "Я все ще кохаю тебе..." Анна різко розплющила очі.

— Не треба... — прошепотіла вона.

По щоках знову покотилися сльози. Вона лягла, накрилася ковдрою й повернулася обличчям до стіни. Заплющила очі. Марно. Щоразу, коли вони стулялися, перед нею знову й знову виникала одна й та сама картина. Макс. Лілі. Їхні слова. Його зізнання. Вона перевернулася на інший бік. Потім знову.

Поглянула на годинник. Друга ночі. Минуло лише двадцять хвилин. Здавалося, що ціла вічність. Анна підвелася, підійшла до вікна. Нічне місто давно заснуло. Лише поодинокі автомобілі розрізали темряву світлом фар. Лише під ранок, коли сліз майже не залишилося, виснаження нарешті перемогло. Анна навіть не помітила, як заснула.

---

Дзвінок у двері змусив її різко підвестися. Вона дезорієнтовано озирнулася. Кілька секунд не могла зрозуміти, де знаходиться. Світлі стіни, незнайома кімната, чужа шафа. І тільки тоді пам’ять повернулася. Макс, Лілі, її втеча. Потім погляд упав на телефон. 07:00. Анна швидко підвелася, пригладила волосся рукою й пішла до дверей.

На порозі стояв Артем. В одній руці — паперовий пакет із логотипом кав'ярні. У другій — невеликий пакет із магазину.

— Доброго ранку, — тихо сказав він.

Анна спробувала усміхнутися. Не дуже вдало.

— Подумав, що кава сьогодні точно не завадить.

Він зайшов до квартири й поставив пакети на кухонний стіл.

— І... ще дещо.

Анна відкрила менший пакет. Усередині лежали нова зубна щітка, зубна паста, гребінець, маленький дезодорант і кілька інших дрібниць. Вона здивовано подивилася на нього.

— Я не знав, чим ти користуєшся, — трохи ніяково сказав Артем. — Тому взяв найпростіше.

Анна ледь усміхнулася.

— Де ти так рано усе це купив...

Артем на мить зам'явся, ніби сам не був упевнений, чи варто це показувати. Потім дістав із чехла акуратно складений чорний піджак.

— Це мій.

Анна здивовано подивилася на нього.

— Я подумав... можливо, тобі підійде.

Вона непорозуміло звела брови.

— Якщо не хочеш зараз повертатися додому, то хоча б матимеш у чому поїхати на роботу. Магазини одягу так рано не працюють.  Він класичного крою... А оверсайз завжди в моді, приміряй.

Анна обережно взяла піджак. Він був важчий, ніж здавався. М'яка, якісна тканина. Ледь відчутний аромат деревного парфуму. Вона несвідомо провела долонею по лацкану.

— Він пережив три співбесіди, дві конференції й весілля моєї сестри. Тому, думаю, один складний робочий день він теж витримає.

Анна вдягнула піджак, на ній він виглядав подовженим, класичний та водночас елегантним. Вона взяла свій ремінь з штанів, обгорнула поверх піджака, намагаючись підкреслити талію. Виглядало дуже навіть симпатично.

Анна тихо засміялася.

— Тоді... нехай допоможе й мені.

— Мені здається він пасує тобі навіть більше ніж мені — здивовано додав Артем.

На мить їхні погляди зустрілися. Без незручності. Без натяків. Лише з тихим відчуттям, що шанси на успіх сьогодні є.

Анна глянула на годинник і почала бігати по квартирі. Після гарячого душу вона нарешті відчула себе трохи краще. Вона вмилася, розчесала волосся й зібрала його в низький акуратний хвіст. Потім одягнула вчорашню блузку, розгладила її долонями й нерішуче взяла до рук чорний піджак Артема. Анна застебнула один ґудзик, ще раз подивилася на себе в дзеркало й ледь усміхнулася.

«Зійде...»

Вона взяла сумку, телефон і зачинила за собою двері.

---

Артем уже чекав біля машини. Побачивши її, він мимоволі завмер. Піджак ідеально пасував до світлої блузки. Вона виглядала втомленою, очі ще були трохи припухлими від сліз. Але навіть зараз була неймовірно красивою. На кілька секунд Артем затримав на ній погляд. Потім швидко опанував себе й усміхнувся так, ніби нічого не сталося.

— Здається, тепер у мене є проблема.

Анна здивовано подивилася на нього.

— Я навряд чи отримаю піджак назад.

Вона тихо засміялася.

— Не хвилюйся. Увечері поверну.

— Це ми ще побачимо, — усміхнувся він, відчиняючи перед нею дверцята машини.

Анна сіла всередину. І вони поїхали в офіс. Дорогою вони майже не розмовляли. Артем лише кілька разів запитав, чи все гаразд. Анна щоразу відповідала коротке:

— Так.

Хоч обоє знали, що це неправда.

Автомобіль плавно зупинився біля офісної будівлі. Анна глибоко вдихнула.

— Дякую... Якби не ти, я б точно пропустила цю презентацію.

Артем подивився на неї.

— Просто переживи цей день.

Вона кивнула. Вже взялася за ручку дверцят, коли почула його голос.

— Анно.

Вона озирнулася.

— Якщо щось піде не так... дзвони. Я тебе заберу.

Вона ледь усміхнулася.

— Добре.

Зачинивши дверцята, Анна ще кілька секунд стояла біля машини. Потім випростала плечі. Поправила  піджак. І рушила до центрального входу.

Анна впевнено попрямувала до центрального входу. Біля офісу, як завжди, стояв Олександр Шевчук. Поруч із ним було кілька керівників відділів, які жваво обговорювали майбутню зустріч із партнерами. Помітивши Анну, він коротко кивнув.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, Олександре Вікторовичу.

Шевчук уважно подивився на неї. Його погляд затримався на її обличчі довше, ніж зазвичай. Потім він звернувся до колег:

— Продовжуйте без мене. Я зараз підійду.

Він зробив кілька кроків убік і кивком запросив Анну за собою. Вони відійшли трохи далі від входу. Так, щоб їх ніхто не чув. Шевчук схрестив руки на грудях.

— Подивіться на мене.

Анна підняла очі. Він мовчки розглядав її кілька секунд.