Глава 13. Чужа квартира

Артем мовчки повільно їхав дорогою. Він не намагався щось питати чи відволікати Анну від її думок. Вона дивилася у вікно, але майже нічого не бачила. Ліхтарі, світло вітрин, поодинокі перехожі — усе зливалося в одну розмиту смугу.

Минуло кілька хвилин.

— Ти сьогодні вечеряла? — несподівано запитав Артем.

Анна ніби не одразу зрозуміла питання.

— Що?

— Їла щось?

Вона замислилася. Перед очима промайнув стіл, який вона так старанно накривала. Свічки. Вино. Вечеря, яку готувала для чоловіка, сподіваючись урятувати їхній шлюб. І гірко всміхнулася.

— Ні...

— Від ранку?

Вона лише ледь кивнула. Артем важко видихнув.

— Так не можна.

— Мені зараз не до їжі.

— Я знаю.

Він говорив спокійно, не повчаючи.

— Але твоєму організму байдуже, що сталося. Він однаково хоче їсти.

Анна мовчала. Через кілька хвилин Артем пригальмував біля невеликого закладу, де ще працювало віконце видачі.

— Зачекай хвилину.

— Не треба...

— Треба.

Він вийшов із машини, не чекаючи заперечень. Анна провела його поглядом.  Він недовго говорив із працівником, забрав паперовий пакет і два великі стакани з гарячими напоями.

За хвилину знову сів за кермо. Простягнув їй стакан.

— Обережно. Гарячий.

Анна мовчки взяла його. Тепло повільно зігрівало долоні. Артем поклав пакет між сидіннями.

— Тут суп, кава і круасан.

— Я не зможу...

— Не зараз.

Він завів двигун.

— Але коли відчуєш, що можеш, поїси.

Анна подивилася на нього. Він навіть не намагався змусити її. Не вмовляв і не наполягав. Просто подумав про неї. Вона міцніше стиснула теплий стакан.

— Дякую...

Артем лише кивнув. Минуло ще кілька хвилин.

— Анно...

— Мм?

Артем мовчки дивився на дорогу. Потім тихо сказав:

— Зараз тобі не потрібно ні про що думати.

Анна повернула до нього голову.

— Ти нічого не їла. Майже не дихаєш. Ти виснажена.

Він на мить замовк.

— Зараз тобі потрібно тільки одне.

— Що?

— Виспатися.

Анна гірко всміхнулася.

— Думаєш, я сьогодні зможу заснути?

— Не знаю, — чесно відповів він. — Але завтра тобі доведеться жити з усім, що сталося сьогодні. А для цього потрібні сили.

Вона мовчала. Артем міцніше стиснув кермо.

— Я міг би сказати: поїхали до мене.

Він одразу ж похитав головою.

— Але знаю, що ти не погодишся.

Анна подивилася на нього. Він навіть не чекав відповіді.

— У моєї сестри є квартира. Вона зараз у Польщі. Я доглядаю її, маю ключі. Там ніхто не живе. Ти будеш сама. Ніхто тебе не турбуватиме. Зможеш просто зачинити двері... і побути наодинці.

Анна довго мовчала.

— А ти?

— Переконаюся, що в тебе все є, і поїду.

— Чому ти це робиш?

Артем усміхнувся дуже втомлено.

— Бо сьогодні тобі потрібна не порада.  Тобі просто потрібне місце, де можна пережити цю ніч.

Артем зупинив машину біля невеликого сучасного будинку. Вийшов першим і мовчки дістав із кишені зв'язку ключів.

— Приїхали.

Анна повільно вийшла з машини. Піднялася за ним на третій поверх. Коли двері квартири відчинилися, її огорнула тиша. Світла кухня, невелика вітальня, кілька зелених вазонів на підвіконні. Усе було затишним. І зовсім чужим. Артем увімкнув світло.

— Почувайся як удома... Хоч розумію, що зараз ці слова звучать недоречно.

Анна лише сумно всміхнулася. Він поставив пакет із їжею на кухонний стіл.

— Ванна — прямо по коридору. У шафі є чисті рушники. У сестри завжди їх забагато.

Він ледь усміхнувся.

— Якщо стане холодно, у комоді є плед. А якщо захочеш чаю — я зараз поставлю чайник.

Анна мовчки слухала. Її досі не полишало відчуття, що все це відбувається не з нею.

— Сідай, — тихо сказав Артем, відсуваючи стілець.

— Я не голодна...

— Вірю.

Він відкрив контейнер із гарячим супом.