Глава 12. Темна ніч

Нічне повітря було надто холодним. Анна повільно йшла порожньою вулицею, не розуміючи, куди прямує. Ліхтарі розмивалися перед очима крізь сльози, а місто, яке ще годину тому було таким знайомим, тепер здавалося чужим.

Вона зупинилася біля невеликого скверу. Повільно сіла на лавку. Лише тепер помітила, що досі стискає в руках телефон і ключі від квартири. Квартири... Дому, в який вона більше не хотіла повертатися.

Анна глибоко вдихнула, але в грудях усе одно боліло так, ніби їй не вистачало повітря. Що тепер? Куди йти? До батьків? Вона заплющила очі. Ні, не зараз. Вона не витримає маминих запитань і не зможе зробити вигляд, що все добре. До подруги? Теж ні. Не сьогодні. Вона не хотіла зараз вимовляти вголос слова, які остаточно зроблять усе реальністю. «Макс мені зраджував... Навіть подумки це звучало нестерпно.

Телефон знову завібрував. Макс телефонує... Анна лише подивилася на екран і заблокувала його. Через кілька секунд він знову засвітився. Повідомлення. "Анно, будь ласка, скажи, де ти. Я хвилююся."

Вона гірко всміхнулася. «Хвилюється...» Якби ж він хвилювався хоча б наполовину так само, коли щодня брехав їй. Анна відкрила список контактів. Палець повільно ковзав по екрану. «Мама...» Ні. «Оля...» Ні, не можу.

Запала тиша. І раптом вона згадала Артема. Чомусь саме його. Можливо, тому що він був єдиною людиною, яка була не дотичною до її теперішнього життя. Людиною, яка не стала б засипати її питаннями. Не сказала б, що робити. Не почала б жаліти. Просто приїхала б, якби вона попросила.

Анна ще кілька хвилин вагалася, їй здавалося це неправильним. Після всього, що між ними було, після стількох років. Але зрештою відкрила їхній діалог. Пальці завмерли над клавіатурою. Вона написала лише три слова:

«Ти зараз зайнятий?»

Кілька секунд дивилася на повідомлення. Потім заплющила очі... І натиснула «Надіслати».

Повідомлення зникло. Анна міцніше стиснула телефон.

«Даремно...»

Мабуть, не треба було йому писати. Вона вже хотіла видалити повідомлення, коли телефон тихо завібрував.

Артем: "Ні. Щось сталося?"

Анна довго дивилася на екран. Пальці завмерли над клавіатурою. Вона почала писати.

"Усе добре..."

Зупинилася. Стерла. Знову написала.

"Пробач, що потурбувала."

І це теж стерла. Усе, що вона хотіла написати, здавалося безглуздим. Телефон завібрував ще раз.

"Анно?"

Вона глибоко вдихнула. І нарешті надрукувала:

"Можеш приїхати?"

Відповідь прийшла майже одразу.

"Можу."

Жодних зайвих слів. Жодного: «Що сталося?» Лише одне слово.

Анна відчула, як до горла знову підступили сльози. Вона швидко написала адресу. Кілька секунд потому телефон знову засвітився.

"10 хвилин."

Анна вже хотіла відкласти телефон, коли прийшло ще одне повідомлення.

"Тільки не йди нікуди, добре?"

Вона вперше за цей вечір ледь помітно кивнула. Наче він міг це побачити. І коротко відповіла:

"Добре."

Вона заблокувала телефон. Попереду були десять хвилин. Анна заблокувала телефон і поклала його поруч на лавку.

Навколо було тихо і трохи моторошно. Лише зрідка повз проїжджали автомобілі, а теплий вітер ледь колихав листя дерев. Вона обхопила себе руками. Її починало морозити. Не від холоду. Від того, що кілька годин тому вона ще була дружиною. А зараз... Навіть не знала, хто вона.

Телефон більше не дзвонив. Мабуть, Макс зрозумів, що вона не відповість.

За кілька хвилин біля скверу пригальмувала темна машина. Анна спочатку навіть не звернула уваги. Лише коли відчинилися дверцята, вона повільно підняла голову. Артем. Він швидко обвів поглядом сквер. Помітив її і  завмер. Навіть здалеку було видно заплакане обличчя, розкуйовджене волосся, тонку кофту, у якій вона сиділа посеред прохолодного вечора.

Він тихо зачинив дверцята автомобіля й повільно підійшов. Не поспішав. Наче боявся налякати її ще більше.

— Привіт... — тихо сказав він.

Анна лише кивнула. Він уважно подивився на неї. Його погляд зупинився на її почервонілих очах. На тремтячих руках. На телефоні, який вона досі стискала так міцно, ніби це була єдина річ, що тримала її в реальності.

— Ти давно тут?

Вона ледь помітно похитала головою.

— Не знаю...

Відповідь прозвучала майже пошепки. І тільки тепер Артем зрозумів. Вона справді не знає. Не знає, скільки часу минуло. Не знає, куди йти. Не знає, що робити далі. Він мовчки сів поруч. Не надто близько. Залишив між ними трохи простору. Кілька хвилин вони сиділи в тиші.

— Дякую, що приїхав, — тихо сказала Анна.

— Ти завжди можеш розраховувати на мене — відповів Артем.

Вона опустила очі.