Глава 10. Останній вечір

Анна йшла дорогою додому і не могла зупинити сліз. Її світ луснув, як бульбашка. Дорога додому стала для неї нескінченною: вона йшла повільно, кожен крок здавався важким, думки плуталися. В голові звучить одне й те саме питання: «Як він міг?». 

Усередині Анни боролися дві сили: біль і гнів. Біль стискав груди, змушував ледь дихати, а гнів підштовхує до думки: «Я маю право знати правду, я маю право на пояснення».

Коли Анна вставила ключ у замок, у квартирі вже горіло світло. Вона завмерла. Усередині було тихо. Лише з кухні долинав знайомий брязкіт посуду.

— Кохана? — почувся голос Макса. — Це ти?

Анна заплющила очі. Вона повинна зібратися. Повинна бути сильною. Ще один раз. Вона глибоко видихнула. На мить захотілося розвернутися й піти. Куди завгодно. Лише б не сюди.

— Так.

Макс вийшов у коридор із легкою усмішкою.

— Ну нарешті. Я вже почав хвилюватися. Думав, щось сталося.

Він нахилився, щоб поцілувати її в щоку. Анна ледь помітно відсторонилася, ніби поправляла волосся. Макс нічого не помітив.

— Ти якась бліда. Усе гаразд?

— Просто втомилася.

— Робота скасувалася раніше, ніж думав. Приїхав додому, а тебе немає. Хотів уже дзвонити тобі

Від цих слів усередині все стиснулося. «Хотів уже дзвонити тобі...» Годину тому він так само говорив іншій жінці, що скоро все владнає. Анна зняла туфлі й повільно пройшла на кухню. Свічки все ще горіли. Вино чекало у відерці з льодом. На столі стояли дві тарілки. Наче час зупинився.

— У нас сьогодні… щось особливе? — усміхнувся він, окинувши поглядом кімнату.

Свічки. Приглушене світло. Фільм на фоні. Їжа на столі.

Анна усі силами намагаючись сказати кожне слово спокійним тоном промовила:

— Так, сьогодні буде особливий вечір.

Він на мить завмер.

— Добре…

У його голосі з’явилась обережність. Вони сіли на дивані. Як колись. Давно. Коли все ще було простим.

— Що це за фільм? — запитав він, намагаючись розрядити атмосферу.

— Наш, — коротко відповіла Анна.

Макс усміхнувся.

— Ти ніколи не була такою…

— Якою?

— Романтичною без причини.

Анна не відповіла. Вона окинула поглядом кімнату, і налила вина. Подала один келих Максу, інший взяла собі. У її рухах було надто багато рішучості. Вона робила це на автоматі, а її думки були десь далеко.

— Давай вип’ємо за сьогоднішній вечір! –  рішуче стукнула свій келих об келих Макса.

Вони випили перший келих. Макс одразу почав розповідати щось про офіс, про нового клієнта, про колегу, який знову запізнився на зустріч.

Але Анна майже не слухала. Вона дивилася на чоловіка, якого знала стільки років. І намагалася зрозуміти... Коли саме він став незнайомцем.

— Пам'ятаєш нашу першу квартиру? — несподівано запитала вона.

Макс трохи здивувався такому питанню, але потім усміхнувся.

— Звісно.

— Старий диван, який страшенно скрипів.

Він засміявся.

— І холодильник, який гудів так голосно, що ми вимикали його на ніч.

Анна не усміхалась. Вони дивились лише йому в вічі і продовжувала задавати питання.

— А пам'ятаєш, як у нас майже не було грошей?

— Зате було багато планів.

— Так...

Макс розслаблявся. Повільно. Поступово. Він сміявся і згадував минуле. Анна дивилась на нього і ловила себе на дивному відчутті. Наче вона дивиться на людину, яку знає все життя…І водночас — зовсім не знає. Усередині в неї лютувала буря, вона намагалась загасити її вином, невеликими ковтками, лиш би протриматись спокійною якнайдовше. Келих за келихом. Тиша ставала м’якшою. Межі — розмитішими.

— Ти сьогодні якась… інша, — сказав Макс, трохи нахилившись уперед.

— Ти теж став іншим — спокійно відповіла вона.

Він усміхнувся.

— Може, трохи.

Пауза. Анна повільно поставила келих на стіл. Її пальці ледь помітно тремтіли. Але всередині вона залишалась дуже ясною. Дивно ясною. Вона дивилась на нього довго. Так довго, що Макс перестав усміхатись.

— Що? — тихо запитав він.

І тоді Анна сказала:

— Давай зіграємо в гру…

Макс підняв брови.

— Яку ще гру?

— Нашу, ще з універу — відповіла вона. —  «Правда чи брехня»

Макс на секунду подивився на Анну так, ніби перевіряв, чи вона серйозна. Це він придумав правила, бо на початку стосунків Анна часто соромилась говорити чесно, без прикрас. Ще в універі вони так розбирались між собою. 

Макс повільно кивнув.

— Добре. Граємо.

— Пам'ятаєш правила? — запитала Анна.

Макс засміявся.

— Звичайно. По черзі. Одне питання — одна чесна відповідь.

— І жодних брехні.

— І жодних образ.

Вони цокнулися келихами.

— Починай, — сказала Анна.

— Добре. Перше легке. Що ти найбільше запам'ятала з нашого першого побачення?

Анна засміялася.

— Те, що ти запізнився майже на сорок хвилин.

— На двадцять п'ять.

— На сорок.

— Добре, нехай буде сорок.

Вони обоє усміхнулися.

— Моя черга, — сказала Анна.

— Коли ти вперше зрозумів, що кохаєш мене?

Макс навіть не задумався.

— Коли ти захворіла, а я всю ніч сидів біля тебе й зрозумів, що не уявляю життя без тебе.

Анна опустила очі.

— Я цього навіть не пам'ятала...

— Зате я пам'ятаю.

Вона зробила ковток вина.

— Далі.

— Якби можна було прожити ще раз один день із нашого життя, який би ти обрала?

— День коли ми познайомились.

— Чому?

— Можливо я б тоді не погодилась на друге побачення і вийшла за іншого. — усміхнулась Анна.

Макс тепло усміхнувся.

— Дуже смішно. В цій грі не можна віджартовуватись.

— Більше не буду  — серйозно сказала Анна.

Він нахилив голову.

— А тепер я.

— Питай.

— Як ти думаєш, що допомогло нам прожити разом стільки років?