Глава 9. Лише рік мого життя

Нічне повітря вдарило в обличчя прохолодою. Анна повільно вийшла з під'їзду й завмерла. Жінка зі світлого тренча вже стояла навпроти. Не така, якою вона уявляла. Не зухвала і не самовпевнена.

Їхні погляди зустрілися. Кілька довгих секунд ніхто не промовив ані слова.

Першою заговорила незнайомка.

— Анна?

Голос був тихим. Майже невпевненим.

— Так.

Жінка ковтнула повітря.

— Дякую, що вийшли.

Анна стиснула телефон у долоні.

— У вас є хвилина. Не більше.

Незнайомка кивнула.

— Добре.

Вона опустила очі.

— Мене звати Лілі.

Анна мовчала. Тепер це ім'я вже мало обличчя. І чомусь від цього стало ще страшніше.

— Тут недалеко є кав'ярня, — тихо сказала Лілі. — Можемо пройти туди? Я... не хочу говорити про таке посеред двору.

— А я не хочу нікуди з вами йти.

Лілі лише кивнула.

— Розумію.

Вона розвернулася, ніби збираючись піти.

— Тоді я скажу лише одне.

Анна мовчки дивилася на неї. Лілі повільно підняла очі.

— Макс зараз їде не додому.

Світ ніби хитнувся.

— Що?..

— Він сказав вам, що затримається на роботі?

Анна відчула, як холод пробіг спиною. Саме так. Саме це він написав двадцять хвилин тому. «Буду трохи пізніше. Завал на роботі.»

— Звідки ви знаєте? — ледь чутно запитала вона.

Лілі боляче всміхнулася.

— Бо він зараз їде до мене.

Запала тиша. Анна дивилася на неї, ніби чекала, що та засміється й скаже, що це жорстокий жарт. Але Лілі не усміхалася. Лише дивилася на неї з таким самим болем.

— Ходімо в кав'ярню, — тихо сказала вона. — Після сьогоднішньої розмови ви зможете мене зненавидіти. Але хоча б знатимете правду.

У кав'ярні було майже порожньо. Лише за дальнім столиком літня пара мовчки пила чай, а бариста за стійкою протирав чашки, час від часу поглядаючи у вікно.

Анна обрала столик біля виходу. Наче залишала собі шлях до втечі. Лілі сіла навпроти. Офіціантка підійшла майже одразу.

— Вам щось принести?

— Воду, — тихо сказала Анна.

— Мені теж.

Коли вони залишилися самі, між ними зависла тиша. Лілі крутила в руках паперову серветку. Анна дивилася просто на неї.

— У вас є п’ять хвилини, — сказала вона холодно. — Потім я піду.

Лілі кивнула.

— Це справедливо.

Вона глибоко вдихнула.

— Я довго думала, чи варто приходити і зустрічатись нам. Сотні разів прокручувала цю розмову в голові.

— І все ж прийшли.

— Так.

— Чому?

Лілі підняла очі.

— Бо більше не можу жити в брехні.

Анна гірко всміхнулася.

— Цікаво. І як довго ви могли жити в цій брехні?

— Майже рік, — тихо сказала Лілі.

Анна навіть не одразу зрозуміла зміст цих слів. Вони ніби повисли в повітрі, відмовляючись ставати реальністю. Рік... Ні. Це неможливо. Вона похитала головою.

— Ні... Ви помиляєтеся.

Голос прозвучав дивно. Чужим. Наче це сказала не вона.

— Ми одружені дванадцять років.

Лілі мовчала.

— Рік... — Анна нервово всміхнулася. — Ви хочете сказати, що майже цілий рік він щоранку цілував мене перед роботою... а потім їхав до вас?

У горлі пересохло. Перед очима один за одним спалахували спогади. Його пізні повернення. «Термінова нарада.» «Затримали на роботі.» «Не чекай мене, я в залі.»  Раптом кожна дрібниця стала на своє місце. Не було жодних нарад. Не було авралів. Не було залу. Була Лілі. Майже рік.

Анна повільно опустила погляд на свої руки. Вони тремтіли. Ледь помітно. Ніби тіло вже прийняло правду, а розум усе ще відмовлявся в неї повірити.

— Рік... — повторила вона майже пошепки.

І раптом зрозуміла найстрашніше. Це була не одна помилка. Не випадкова ніч. Не хвилинна слабкість. Це було інше життя. Це інші стосунки.

Цілий рік. Цілий рік він дивився їй у вічі й брехав. Цілий рік вони святкували річницю шлюбу. Разом їздили до її батьків, сміялися за вечерею, планували відпустку. І весь цей час між ними була ще одна жінка. Анна відчула, як до грудей підкочується важкість. Повітря стало густим. Вона хотіла вдихнути, але не могла.

— Боже... — ледь чутно прошепотіла вона.