Глава 8. Все або нічого

Сьогодні Анна або врятує свій шлюб або втратить його назавжди. Так вона вирішила. Вона йшла додому швидко, але не тікала від власних думок. Навпаки. Вона ніби нарешті дозволила їм наздогнати себе. Досить. Вона втомилася шукати прихований зміст у кожному повідомленні, у кожному його запізненні, у кожному телефонному дзвінку, на який Макс виходив до іншої кімнати. Вона не може більше переживати це кожного дня. Так більше не може тривати. Якщо між ними справді щось змінилося, вона має право це знати. Якщо ж вона помиляється, то ще не пізно врятувати те, що вони будували стільки років. 

Анна зайшла до супермаркету та повільно покотила візок між рядами. Вино. Вона зупинилася біля полиці й усміхнулася сама до себе. Макс завжди сміявся, що вона годинами обирає пляшку, хоча зрештою купує одну й ту саму. Сьогодні у неї немає стільки часу. Вона бере їхнє улюблене сухе біле. Потім — суші, фрукти, сир. Наче вони знову збиралися влаштувати маленьке побачення вдома, як колись.

Біля каси Анна раптом згадала їхній перший рік шлюбу. Тоді їм не потрібен був привід. Вони могли купити пляшку вина, вимкнути світло, увімкнути старий фільм і проговорити до другої ночі. Про роботу. Про мрії. Про дітей, яких колись обов'язково матимуть. Про старість, яку зустрінуть удвох. Коли вони перестали так розмовляти? Вона навіть не могла пригадати.

Уже біля будинку Анна міцніше стиснула ручки пакетів. Ні. Сьогодні вони знову поговорять. По-справжньому, як колись. Без образ, крику чи звинувачень. Вона просто поставить йому одне запитання. І він відповість. Він не зможе брехати. Не після всього, що вони пережили. Не після дванадцяти років шлюбу. Не їй. Вона вірила в це так сильно, що навіть не помітила, як на її обличчі з'явилася ледь помітна усмішка. Сьогодні все стане на свої місця. Так чи інакше.

Відчинивши двері квартири, Анна на мить завмерла. Скільки таких вечорів вони провели разом? Сотні. Можливо, тисячі.

Вона зачинила двері, поставила пакети на кухонний острівець і глибоко вдихнула.

— Добре... — тихо сказала сама собі. — Сьогодні без сліз.

Зняла пальто, зібрала волосся у недбалий пучок і ввімкнула музику. Ту саму джазову добірку, яку вони часто слухали під час домашніх вечерь.

Квартира одразу ожила. Анна відкрила холодильник. Розклала продукти по місцях, дістала велику дерев'яну дошку, білі тарілки, келихи для вина. Руки рухалися автоматично. Наче пам'ятали щасливіші часи.

Вона акуратно виклала суші, прикрасила тарілку тонкими скибочками лимона, вимила фрукти, насипала в маленьку миску горіхи. Потім відкрила шафку й дістала пляшку білого вина, їхнього улюбленого. Макс завжди сміявся, що вона обирає його не за смаком, а за красивою етикеткою. Тоді вона сперечалася. Тепер мимоволі всміхнулася. Дрібниці. Невже саме вони й робили їх сім'єю?

Анна поставила пляшку охолоджуватися, взяла дві однакові серветки й довго перекладала їх із місця на місце. Зрештою розсміялася сама з себе. Ніби від того, під яким кутом лежатиме серветка, залежала вся їхня розмова.

Вона пройшла до вітальні. Запалила дві свічки. Тепле світло відразу зробило кімнату затишнішою. На телевізорі знайшла фільм, який вони дивилися, мабуть, із десяток разів. Він їм давно вже не був цікавий, але завжди створював відчуття дому.

Саме цього їй зараз і бракувало. Відчуття, що вони ще можуть бути "ними". Анна сіла на край дивана, взяла до рук келих і почала подумки повторювати слова, які скаже Максу.

«Я хочу знати правду.», «Я просто хочу зрозуміти.», «Якщо між нами щось сталося... скажи мені чесно.» ,«Мені здається, я не заслуговую на брехню після усього нашого спільного життя»

Вона зробила паузу. Найважчі слова так і не наважувалася вимовити навіть подумки. «У тебе є коханка?» Ні, так не можна. Він одразу почне захищатися. Треба інакше. Треба спокійно.

Вона вірила, що він не зможе збрехати. Отак дивитись в очі і легко збрехати. Навіть якщо захоче і буде намагатись, вона одразу усе зрозуміє. За дванадцять років це просто. Його видасть навіть погляд.

Анна поглянула на годинник. До його повернення залишалося трохи більше години. Вона ще не знала, що ця вечеря так і не відбудеться.

«Все буде добре», — подумала вона. «Ми поговоримо. Спокійно. Як дорослі люди.» Телефон завібрував. Анна машинально глянула на екран. Невідомий номер. Вона вже хотіла відкласти телефон убік, але повідомлення з'явилося вдруге.

«Добрий вечір. Ви мене не знаєте, але нам потрібно поговорити.»

Усередині все завмерло. Пальці стали крижаними. За кілька секунд прийшло ще одне повідомлення.

«Я знаю, що це дивно. Але мені дуже потрібно поговорити з вами про Макса.»

Анна дивилася на екран, не кліпаючи. Серце билося так сильно, що, здавалося, його можна було почути в тиші квартири. Телефон знову завібрував.

«Я зараз біля вашого будинку. Будь ласка, спустіться. Це займе лише кілька хвилин.»

Анна повільно підійшла до вікна. Відсунула фіранку. Біля лавки навпроти під'їзду стояла жінка у світлому тренчі. Вона не ходила туди-сюди. Не дивилася в телефон. Просто чекала.

Анна ковтнула клубок у горлі. Усього кілька хвилин тому вона була впевнена, що сьогодні почує правду від свого чоловіка. Тепер правда сама прийшла до неї.

Анна міцно стиснула телефон. Потім повільно взяла ключі. І вийшла з квартири. Вона натиснула кнопку ліфта. Поверх за поверхом цифри повільно змінювалися. Здавалося, з кожною секундою вона опускається не на перший поверх, а в зовсім інше життя.