Глава 7. Щось між ними

Артема вона побачила ще здалеку. Він стояв біля входу в кав'ярню, засунувши руки в кишені куртки, і дивився кудись убік. І хвилювався. Анна зрозуміла це одразу. За тим, як він переступав з ноги на ногу. Як кожні кілька секунд дивився на годинник. Як ніби не знав, куди подіти руки. Вона мимоволі усміхнулася. Пройшло дванадцять років, а він досі хвилюється.

Коли Артем помітив її, то завмер на секунду. Потім усміхнувся, трохи невпевнено. Трохи розгублено. Наче сам не знав, як правильно поводитися в такій ситуації.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт.

І вони обійнялися. Коротко. Обережно. Трохи незграбно. Як люди, які колись знали одне одного дуже добре, а тепер не знають, з чого почати.

— Ти майже не змінилася, — сказав Артем.

— Брешеш.

— Ні.

— Брешеш.

Він засміявся. І Анна раптом впізнала цей сміх. Той самий. Абсолютно той самий.

— Ходімо візьмемо каву з собою, — сказав він. — Тут поруч парк.

Анна лише кивнула. Звичайно. Саме так. Це в його стилі. Завжди було важко всидіти на місці. Він не любить ресторанів та офіціантів, він любить бути наодинці. Лише вдвох. Без лишнього шуму і лишніх людей.

Через кілька хвилин вони вже йшли алеєю між деревами. Літній вечір був теплим. Навколо гуляли люди. Діти каталися на велосипедах. Собаки бігали за м'ячами. А їм обом було трохи дивно.

— Ну? — усміхнувся Артем. — Я чекаю пояснення.

— Яке саме?

— Чому ти раптом вирішила зустрітися зі мною через дванадцять років.

Анна опустила очі.

— Не через дванадцять років.

— Що?

— Я слідкувала за твоїм життям.

Артем засміявся.

— Оце так зізнання.

— Не смійся. Мені просто потрібно було знати, що з тобою все добре.

— Я не сміюся. Просто приємно.

— Я знала, що ти одружився.

— Так.

— Знала, як виглядає твоя дружина.

Він подивився на неї уважніше.

— І?

— Вона була дуже схожа на мене.

Кілька секунд Артем мовчав. Потім усміхнувся сумно.

— Мені здається, це ти зараз сказала те, чого не мала казати.

— Напевно.

Вони ще трохи пройшли мовчки. І Артем раптом зупинився.

— Анно.

— Що?

— Що у тебе сталося?

Вона відчула, як щось стискається всередині. Бо він не питав про роботу. Не питав про дітей. Не питав про життя. Він одразу побачив головне.

— Чому ти думаєш, що щось сталося?

— Бо я тебе знаю.

Анна ледь усміхнулася.

— Знав.

— Ні.

— Артеме, пройшло дванадцять років.

— І все одно знаю.

Вона мовчала.

— Ти не написала б просто так.

— Можливо.

— Ти не схожа на людину, яка йде на зустріч із колишнім через цікавість.

Анна відвела погляд.

— У мене проблеми.

— З чоловіком?

Вона здивовано подивилася на нього.

— Це настільки очевидно?

— Для мене так.

І раптом Анна засміялася. Вперше за довгий час щиро.

— Знаєш, що найсмішніше?

— Що?

— Я навіть не знаю, чи є ці проблеми насправді.

І тоді вона почала розповідати. Спочатку повільно. Обережно. Наче перевіряла кожне слово.

Про повідомлення. Про "Сумую за тобою ". Про те, як побачила його випадково. Про те, як наступного ранку його вже не було. Про Лілі. Про безсонні ночі. Про сторінку в соцмережах. Про те, як почала шукати підтвердження.

Артем не перебивав. Жодного разу. Він просто слухав. Коли вона закінчила, вони вже майже дійшли до озера в центрі парку.

— І найгірше навіть не це, — тихо сказала Анна.

— А що? — записав Артем.

Вона подивилася на воду.

— Я вже уявила життя без нього.

Артем нічого не відповів.

— Розумієш?

— Розумію.

— Я лежала ночами і думала, де буду жити. Як усе пояснити. Що робити далі.

Голос почав тремтіти.

— А потім зрозуміла, що не хочу цього. Не хочу жити без нього. Не хочу розлучатися. Не хочу нікого іншого.