Глава 6. Імпульсивне рішення

Коли Анна прокинулася, у квартирі було тихо. На секунду вона навіть подумала, що проспала. Зазвичай Макс уже збирався на роботу або пив каву на кухні. Вона звично потягнулася рукою до його боку ліжка. Порожньо. Холодно. Він давно встав. На тумбочці лежала складена навпіл записка. Анна нахмурилася. Макс майже ніколи не залишав записок. Вона розгорнула аркуш.

"Поїхав терміново на роботу. Не хотів будити. Гарного дня." І нижче маленьке серце, яке він іноді малював у повідомленнях багато років тому. Анна ще кілька секунд дивилася на записку. Потім поклала її назад. Колись така дрібниця змусила б її посміхнутися. Сьогодні вона не знала, що відчувати.

Сьогодні їй потрібно в офіс. Шевчук вчора надіслав сім листів на мейл, до яких вона навіть не глянула. Це йому явно не сподобається і сьогодні її чекає непростий день. Анна почала збиратись  у звичній метушні. Душ. Кава. Макіяж. Вибір одягу. Все настільки автоматично, що іноді здавалося — її тіло давно знає маршрут без участі думок. А думки були зовсім в іншому місці.

В офісі було людно. У коридорах уже снували колеги. Хтось поспішав на зустріч. Хтось стояв біля кавомашини. Хтось обговорював вихідні. Звичайний робочий день. Звичайне життя. Тільки Анна останнім часом почувалася в ньому гостею.

— Нарешті! — усміхнулася Марина, побачивши її біля робочого місця. — Я вже думала, ти взяла вихідний.

— Вихідний? Шевчук цього не дозволить, — відповіла Анна.

— Це точно — нахмурилась Марина.

Анна навіть засміялася. Щиро. Мабуть, уперше за кілька днів. До обіду вона майже не думала про Макса. Листи. Таблиці. Дзвінки. Короткі наради. Робота завжди добре вміла відволікати. Особливо коли її було багато.

Під час обіду колеги сиділи разом у невеликій кухні. Обговорювали відпустки. Ціни. Дітей.  Новий серіал. Анна слухала їх і раптом подумала, що ніхто навіть не здогадується, які катастрофи можуть відбуватися всередині людини, яка сидить поруч.

Після обіду на неї чекала важлива зустріч із клієнтом. Вона готувалася до неї майже тиждень. Саме тому дзвінок секретарки застав її зненацька.

— Анно, вибач, але вони скасували зустріч.

— Що?

— Переносять на наступний тиждень.

Анна мовчки поклала слухавку. І раптом зрозуміла, що весь її день обвалився. Ще годину тому вона знала, що робитиме до вечора. Тепер попереду було кілька вільних годин. Нормальна людина, мабуть, поїхала б додому раніше. Але Анна не хотіла додому. Не сьогодні. Не зараз. Не в порожню квартиру. І не до своїх думок.

Вона вийшла з офісу. Повільно пішла вулицею. Люди поспішали повз неї. Місто жило своїм життям. А вона раптом відчула себе дивно самотньою. На лавці біля невеликого скверу Анна дістала телефон. Відкрила список чатів. Кілька секунд передивлялась чати з подругами. Але ні з ким з ним вона не хоче зараз бачитись.  Тут вона подумала про Артема.

Її пальці завмерли над клавіатурою. Розум підказував, що не варто. Що це ускладнить усе ще більше. Що вона вже й так заплуталася. Але сьогодні їй просто хотілося поговорити з кимось, хто пам'ятає її іншою. Не дружиною. Не жінкою, яка підозрює чоловіка в зраді. Просто Анною.

Вона набрала повідомлення. Стерла. Написала знову.

"Привіт. Зустрінемось на каву?"

Анна кілька секунд дивилася на екран. А потім натиснула "Надіслати". І вперше за багато днів відчула не страх, а очікування. Не того, що буде далі з Максом. А того, що відповість Артем.

Анна сиділа на лавці біля скверу, дивлячись на повідомлення, яке щойно відправила. Вона не була впевнена, що Артем взагалі відповість сьогодні. Можливо, ввечері. Можливо, завтра. Можливо, напише, що зайнятий. Так було б навіть простіше.

Телефон завібрував майже одразу. Анна здригнулася. Артем. Вона відкрила повідомлення.

"Можу через пів години. Ти де?"

Серце несподівано забилося швидше. Так швидко, ніби часу на роздуми більше не залишилося. Пів години. Не завтра. Не через тиждень. Не колись. Зараз.

Вона перечитала повідомлення ще раз. Потім ще. Наче між рядками могла знайти відповідь на питання, яке мучило її весь день.

Чи це зрада? Анна повільно видихнула. Вони просто вип'ють кави. Просто поговорять. Ніхто нікого не обманює. Нічого не відбувається.

Але навіть у власній голові це звучало непереконливо. Бо якби все було настільки невинно, вона б могла розповісти про це Максу. Спокійно. Без страху. Без пояснень.

І тут вона зрозуміла, що найбільше її турбує не сама зустріч. А те, що вона чекає її. По-справжньому чекає. Не тому, що закохана в Артема. Ні. Той Артем, якого вона кохала у двадцять років, давно залишився в минулому. Але Артем був людиною, яка знала її до шлюбу. До всіх ролей, які поступово з'явилися в її житті. З ним вона колись була просто Анною. І зараз їй раптом дуже захотілося знову нею побути. Хоч на годину.

Анна підвелася з лавки. Повільно рушила в напрямку кав'ярні, яку вони обрали. Місто навколо жило своїм життям. Люди поспішали. Автобуси зупинялися. На світлофорах змінювалися кольори. А в її голові знову і знову крутилася одна думка. Що подумає Артем? Вона не була наївною. Одружена жінка не пише колишньому через дванадцять років просто так. Особливо коли сама пропонує зустрітися. Він напевно вирішить, що справа не лише в розмові. Що між рядками є щось більше. І найгірше було те, що Анна навіть не знала, як пояснити йому правду.

Що вона йде не до нього. Вона йде від своїх думок. Від страху. Від самотності, яка останніми тижнями оселилася поруч із нею навіть тоді, коли Макс був у тій самій кімнаті.

За кілька кварталів до кав'ярні вона спіймала своє відображення у вітрині. Зупинилася. Подивилася на себе уважніше. І раптом подумала, що виглядає як жінка, яка йде на побачення. Від цієї думки їй стало не по собі.

— Це не побачення, — тихо сказала вона сама собі.

Але чомусь після цих слів переконаною вона не стала. Попереду вже виднілася кав'ярня.

І вперше за багато років Анна відчула хвилювання перед зустріччю з людиною, яка колись знала про неї майже все. А зараз не знала нічого.