Глава 5. Це все від вина

Кафе було майже заповнене. За сусідніми столиками хтось сміявся, хтось працював за ноутбуком, хтось сперечався про щось важливе. Анна замовила капучіно і сіла біля вікна. За склом люди поспішали у своїх справах. Колись вона теж так поспішала.

У двадцять років їй здавалося, що життя почнеться трохи пізніше. Після університету. Після першої роботи. Після першого кохання. Після весілля. Завжди після чогось. А тепер їй було тридцять два, і вона раптом усвідомила, що життя вже давно почалося. І навіть більше — значна його частина вже позаду.

Ця думка чомусь налякала її більше, ніж мала б. Подруги почали підтягуватися одна за одною. Обійми. Поцілунки в щоку. Звичні жарти. Вони дружили ще з університету. Колись могли проговорити до ранку про хлопців, подорожі та майбутнє. Тепер говорили про дітей, кредити, ремонти і втому.

Іноді Анні здавалося, що дорослість прийшла занадто швидко.

— Ти пам'ятаєш це? — засміялася Оля, дістаючи телефон.

На екрані було старе фото. Десять чи навіть дванадцять років тому. Усі четверо сиділи на траві біля озера. З пляшкою дешевого вина. Засмаглі. Безтурботні. Щасливі. Подруги почали сміятися, згадуючи той вечір. Хтось переплутав намети. Хтось загубив телефон. Хтось закохався на два тижні і був переконаний, що назавжди.

Анна усміхнулась. Але погляд затримався на дівчині на фото. На самій собі. Довге волосся. Світла сукня. Очі, повні впевненості, що попереду тільки хороше. Що справжні проблеми трапляються з кимось іншим. Що кохання, якщо воно справжнє, не закінчується. І раптом їй стало сумно. Тому що та дівчина на фотографії навіть уявити не могла, що у тридцять два роки лежатиме ночами без сну і перевірятиме телефон чоловіка.

— Про що задумалась? — запитала Оля.

— Та ні про що, — усміхнулась Анна.

Але це була неправда. Останнім часом вона дуже часто думала про безтурботне минуле. Не про Макса. Не про роботу. Саме про себе. І раптом зрозуміла, що давно не знає відповіді на просте питання: чого вона хоче?

Вона була хорошою дружиною.

Хорошою працівницею.

Завжди відповідальною.

Завжди правильною.

І тільки зараз почала помічати, що за всіма цими ролями давно загубилася просто Анна. Розмова за столом тим часом перейшла до звичних тем. Робота. Відпустки. І саме тоді одна з подруг важко зітхнула.

— До речі, пам'ятаєте мою знайому?

— Яку саме? — перепитала інша.

— Ту, що підозрювала чоловіка у зраді.

Анна машинально підняла голову.

— І що там? — запитала Оля.

— Розлучаються.

За столом на мить запала тиша.

— Виявилось, що вона була права?

Подруга кивнула.

— Так. Найгірше, що вона сама довго переконувала себе, що просто накручує. Що доказів немає. Що їй здається.

Анна відчула, як у грудях щось неприємно стиснулося.

— А потім?

— Потім знайшла підтвердження.

І сказала мені одну річ, яку я досі не можу забути.

— Яку?

— Вона сказала: "Найстрашніше було не те, що він зраджував. Найстрашніше було зрозуміти, що я вже давно знала правду, але не хотіла її бачити."

Подруги ще щось говорили. Хтось сперечався. Хтось висловлював свою думку. Але Анна вже майже не слухала. Перед очима стояла та двадцятирічна дівчина зі старої фотографії. І одна єдина думка не давала їй спокою: А якщо я теж не хочу бачити те, що вже давно знаю?

Додому Анна повернулась пізніше, ніж планувала. Не настільки пізно, щоб це викликало питання. Але достатньо, щоб у голові приємно шуміло від вина. Після кількох келихів світ здавався трохи простішим. Ніби можна було на кілька годин забути про Ірину, повідомлення і безсонні ночі. Макс сидів у вітальні. Побачивши її, усміхнувся.

— Гарно посиділи?

— Занадто гарно, — засміялася Анна, знімаючи взуття.

— Я бачу.

— Це настільки помітно?

— Трішки.

Вона пройшла на кухню по воду. Макс пішов за нею. І вперше за останні дні між ними не було тієї напруженої тиші.

— То про що говорили? — запитав він.

— Про все.

— Це дуже небезпечна відповідь.

— А жіночі зустрічі завжди небезпечні.

Він засміявся. І від цього сміху Анні стало боляче. Тому що саме таким вона його любила. Легким. Теплим. Своїм.

— Ти сьогодні якась інша, — сказав він.

— Яка?

— Не знаю.

Наче десь далеко. Анна опустила очі.

— Можливо, я просто втомилась.

— А можливо, ти від мене щось приховуєш?

Він сказав це жартома. Але серце Анни пропустило удар.

— А ти? — тихо запитала вона.

Макс кілька секунд дивився на неї. Потім усміхнувся.

— Я перший запитав.

Колись такі розмови були їхньою грою. Вони могли жартувати годинами. Дражнити одне одного. Розуміти натяки без слів. І на якусь коротку мить Анна дозволила собі уявити, що нічого не сталося. Що немає Лілі. Немає повідомлень. Немає підозр. Є тільки вони. Як раніше. Макс обійняв її за плечі. Звичний жест. Теплий. Рідний. І саме це її зламало. Тому що раптом вона зрозуміла: вона досі його кохає. Попри все. Попри страх. Попри образу. Попри підозри. В очах несподівано зібралися сльози. Анна різко відвернулася.

— Сонце, що сталося?

У голосі Макса вже не було жарту. Тільки тривога. Вона похитала головою. Не могла говорити. Якщо відкриє рот — просто почне ревіти. І скаже усе. Про повідомлення. Про безсонні ночі. Про те, що вже подумки вчилася жити без нього.

— Анно...

Перша сльоза скотилася по щоці. Потім друга.

— Я не можу, — прошепотіла вона. І перш ніж Макс встиг щось сказати, швидко вийшла з кухні. Зачинила за собою двері ванної кімнати. За дверима вона сповзла на підлогу і заплакала. Тихо. Беззвучно. Так, ніби намагалася сховати свій біль навіть від самої себе. А по той бік дверей залишився Макс. І вперше за весь цей час він по-справжньому зрозумів: щось відбувається.

І це "щось" набагато серйозніше, ніж він думав.