Глава 4. Нове викриття

Зранку Анну розбудив звук нового листа. На екрані висвітилося ім'я Шевчука. «Чому вас сьогодні немає в офісі?»

У неї похололо всередині. Вона зовсім забула, що сьогодні він повертається. Була впевнена, що має ще один день, щоб зібратися з думками. Пальці завмерли над клавіатурою. Після кількох секунд вагань Анна надрукувала, що погано почувається й не зможе сьогодні вийти на роботу. Натиснувши «Надіслати», вона відчула лише коротке полегшення. Вона добре знала Шевчука: відмовки про погане самопочуття на нього майже ніколи не діяли. Але зараз їй було не до цього.

Анна намагалась просто прожити день. Не копатись. Не перевіряти. Не відкривати те, що вже почало ставати нав’язливим. Ввечері Макс поводився як завжди. Трохи втомлений. Трохи мовчазний. Звичайний. І саме це тепер дратувало найбільше. Бо “звичайний” більше не означало “спокійний”.

Коли він заснув, Анна ще довго лежала, дивлячись у темряву. І вже майже переконала себе, що сьогодні нічого не буде. Що вона вигадує. Що все це — її голова, яка не вміє зупинятись. І саме тоді телефон тихо засвітився. Не її. Його.

Анна не одразу зрозуміла, що прокинулась не від звуку, а від світла. Екран поруч із ним спалахнув коротко — і згас. Повідомлення. Одне. Вона завмерла. Макс не рухався. Спав. Рівно. Спокійно. Так, ніби нічого не сталося.

Анна не одразу взяла телефон. Вона просто дивилась. Потім обережно потягнулась. Екран був заблокований. Але прев’ю повідомлення залишилось. Кілька слів. Недостатньо, щоб зрозуміти повністю. Але достатньо, щоб зачепити увагу.

“Ти сьогодні знову не відповів…”

Анна відчула, як всередині різко стискається щось холодне. Не паніка. Не сльози. А тиша. Така, яка з’являється перед тим, як думки починають бігти занадто швидко.

Вона поклала телефон назад так само обережно, як взяла. І кілька секунд просто сиділа в темряві. Дивлячись на нього. "Не відповів”. Це слово повторювалось у голові. Раз. Другий. Третій. Не “не писав”. Не “забув”. А саме — не відповів.

І тут у Анни з’явилось нове відчуття. Набагато гірше за підозру. Бо якщо він “не відповів”…значить, відповідати було на що.

Бажання відкрити повідомлення було надто сильним. Анна хотіла дізнатись більше. Вона уже була готова до всього, що станеться потім. Натиснула і відкрила. “Ти сьогодні знову не відповів мені”. Це все…Це все, що було у цьому повідомленні. Більше жодної переписки. Жодного слова. Це так розчарувало Анну. Вона швидко видалила це повідомлення, щоб не було видно, що вона його відкрила. І поклала телефон поруч з Максом.

Вона лежала поруч із Максом і дивилась у темряву так довго, що втратила відчуття часу. Повідомлення не виходило з голови. Одне речення. Коротке. Наче випадкове. “Ти сьогодні знову не відповів мені”. Воно повторювалось знову і знову, ніби хтось натиснув всередині неї “повтор”.

І тоді думка пішла далі. Ще гірше. А якщо це вона пише йому? Лілі. Може, вона сама ініціює ці повідомлення. Може, вона пише вночі. А він… не відповідає. І тому з’являється ця фраза. “Ти знову не відповів мені”.

Анна стиснула пальці під ковдрою. Ця версія була… майже заспокійлива. Вона знімала частину напруги. Але тільки на кілька секунд.

Вона лежала так до ранку. Не заснула. Просто чекала, поки ніч закінчиться сама. І коли перше світло зайшло в кімнату, Анна зрозуміла одне: найстрашніше не те, що вона щось знайшла. А те, що шанси на те, що усе це не зрада, стають все меншими.

Ранок був звичайним лише зовні. Те саме світло на кухні. Ті самі звуки кави. Той самий стіл, за яким вони снідали вже сотні разів. Але для Анни цього разу все відчувалось інакше. Вона не мовчала. І це вже ламало звичний порядок.

Макс гортав телефон однією рукою, іншою тримав чашку. Звичний ритм. Автоматичний. Наче думками він уже був поза домом.

Анна першою порушила тишу:

— Я сьогодні після роботи зустрічаюсь з подругами. Думаю, буду пізно.

— Окей. Розважайся – спокійним тоном сказав Макс.

— У нас сьогодні особливий вечір. Марта збирається заміж. Але така смішна, хоче підписати шлюбний контракт.  – спокійним тоном сказав Макс.

Він нарешті подивився на неї.

— Серйозно?

Анна кивнула.

— Каже, так спокійніше, — додала вона. — Щоб потім не було… сюрпризів.

Останнє слово вона сказала трохи повільніше, ніж потрібно. І сама це відчула. Макс поставив чашку.

— Це зараз модно, — сказав він рівно. — Люди бояться одне одного.

Анна ледь усміхнулась. Не погоджуючись і не заперечуючи.

— А ти як до цього ставишся? — запитала вона.

Питання було простим. Але повітря на кухні ніби стало щільнішим.

Макс знизав плечима.

— Я б так не жив.

Пауза.

— Якщо люди одразу думають про зраду — навіщо тоді взагалі одружуватись?

Анна дивилась на нього уважно. Не довго. Не прямо в очі. А так, ніби слухала не слова, а те, що між ними.

— Може, щоб просто бути впевненим, — тихо сказала вона. — Що все чесно.

Макс не відповів одразу. Лише відвів погляд. Коротко. Майже непомітно. І цього було достатньо.

Анна встала, прибрала чашку зі столу. Рухи були спокійні. Навіть надто. Але в Анни всередині вже щось змінилось. Вона більше не просто спостерігала. Вона перевіряла. Реакції. Інтонації. Міжряддя.

І вперше їй здалось, що тиша між ними — це не спокій. А пауза, яка затягнулась надто довго.