Глава 3. Усі ці думки в голові

Макс пішов на роботу рано, як зазвичай. Звичні рухи, короткі фрази, швидкий погляд у її бік перед тим, як вийти з квартири.

— Бувай, — сказав він.

— Бувай, — відповіла Анна.

Двері зачинились. І в цій миті нічого зовні не змінилось. Анна залишилась стояти в коридорі довше, ніж потрібно. Прислухалась до тиші. До того, як будинок “відпускає” людей. Раніше це відчуття було звичайним. Тепер воно звучало інакше. Ніби разом із ним з квартири виходила частина правди, про яку вона ще не знала.

Сьогодні їй пощастило, що можна не збиратись в офіс. ЇЇ керівник, Шевчук, у відрядженні і вона може попрацювати з дому.  Це на краще, а може й ні.  Вона повільно пройшла на кухню. Налила води. І тільки тоді дозволила собі не грати нормальність. Не перед ним. Перед собою..

Вона робила звичні речі: працювала, прибирала, відповідала на повідомлення, щось готувала. Але все це було ніби фоном, усе це вона робила на автоматі. Головне відбувалось всередині. Вона згадувала Макса. Його поведінку. Його голос.

Ті паузи, які раніше нічого не означали. Тепер вони починали звучати інакше. Кожна дрібниця ставала підозрою. І це лякало. Не його можливі дії. А те, як швидко її думки почали змінюватися.

Анна встала, підійшла до дзеркала в коридорі. Подивилась на себе.

Ніби перевіряла, чи вона ще та сама людина.

— Я просто хочу знати правду, — тихо сказала вона.

Але навіть це прозвучало не впевнено. Швидше як спроба переконати себе. Коли Макс повернувся ввечері, вона все ще була вдома. І продовжила поводилась так, ніби нічого не сталося.

Він зайшов у квартиру, зняв куртку.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт, — відповіла вона.

Спокійно. Звично. Наче між ними не було нічого зайвого. Ні питання. Ні тиші, яка розтягнулась між ними ще вчора. Макс зупинився. Подивився на неї довше, ніж зазвичай.

— Ти якась тиха сьогодні, — сказав він.

— Просто втомилась, — відповіла Анна.

І це було майже правдою. Або достатньо правдою, щоб не викликати нових питань.

Вони повечеряли. Говорили про дрібниці. Про день. Про звичайні речі, які тримають людей разом, коли вони не говорять про головне. І Анна не питала. Не сьогодні. Вона чекала. Чогось всередині себе.

Коли вечір перейшов у ніч, Макс уже лежав у кімнаті.

— Іди до мене, — сказав він тихо, коли вона зайшла.  Звичний жест. Звичне місце. Звичне життя, яке раптом стало виглядати інакше.

— Я тільки швидко в душ, — сказала Анна. — І прийду.

Він кивнув. І не став нічого уточнювати.

У ванній вона зачинила двері. І тиша тут одразу стала іншою. Не спільною. Особистою. Анна сперлась руками об раковину. Дивилась у дзеркало. І вперше не намагалась виглядати “нормально”. Сльози прийшли тихо. Без різкості. Без сцени. Просто як щось, що більше не тримають всередині. Вона швидко включила воду у душі. Краплі води бігли по її тілу, по її обличчі, змиваючи сльози та гримасу  усього болю який зібрався у Анни. Вона ніби вічність стояла у душі. Вода не переставала литись. Вона ніяк не наважилась вийти. Але в якийсь момент думки перестали бігти хаотично, вона виключила воду. У неї з’явилась одна ціль. Чітка. Нав’язлива. Лілі…Не як питання. А як напрямок.

Анна витерла сльози. І повільно вдихнула. Цього разу в її погляді не було розгубленості. Була зосередженість.

— Я дізнаюсь усе, — тихо сказала вона.

Вона вийшла з душу, і видихнула. Макс уже заснув. Їй не доведеться придумувати, що йому сказати, щоб не лягти в його обійми. Вона цього не витримає. Не витримає його дотиків.

Анна відкрила профіль Лілі уже вп’яте. Але нічого особливого там не було. Звичайний профіль. Фото, які не викликають підозри. Життя, яке виглядає надто нормальним, щоб бути відповіддю на її запитання. Анна перегортала сторінку повільно. Потім ще раз. І ще. Не тому, що щось шукала конкретне. А тому що мозок відмовлявся прийняти просту ідею: якщо ти вже тут — має щось знайтись. Якась дрібниця. Якийсь слід. Але сторінка залишалась однаковою. Порожньо-звичайною. І це викликало дивне роздратування. Бо якщо там нічого немає — тоді питання не зникають. Вони просто залишаються без відповіді.

Анна відклала телефон і кілька хвилин просто сиділа. У квартирі було тісно для усіх думок, що вирували в голові Анни. Макс був поруч. Раніше це відчуття було безпечним. Його присутність поруч завжди означала стабільність. Звичний ритм життя, який не вимагав пояснень. Тепер же ця стабільність ніби стала крихкою. Не зникла. А просто втратила свою впевненість.

Вона лягла, але не заснула. Довго дивилась у темну стелю. І думки почали рухатись у напрямку, який вона раніше зупиняла автоматично. Не емоціями. А логікою. Як це взагалі могло б виглядати, якби щось було не так? Коли? Де? Макс майже завжди зайнятий. Робота. Спортзал. Дім.

Їхній звичний графік був настільки передбачуваним, що раніше це давало відчуття спокою. А тепер це ж саме стало виглядати як закритий цикл, у якому немає місця для іншого життя. Але ж люди так живуть. Вона різко зупинила цю думку. Ні. Вона не повинна зараз будувати версії. Вона повинна знайти факти. Вона не може бути істеричкою, яка щось підозрює без причини, вона має бути впевненою в зраді і тільки тоді сказати йому це прямо.

Але факти не з’являлись. І саме це було найгіршим. Бо замість них з’являлось щось інше. Уявлення. Сценарії. Можливості, які не можна було ні довести, ні заперечити. І кожна з них звучала однаково переконливо в темряві.

Анна перевернулась на бік. Подивилась на Макса. Він спав спокійно. Так, як сплять люди, у яких немає нічого зайвого в голові. І від цього ставало ще важче. Бо в цю мить він виглядав абсолютно нормальним. І саме це не давало їй заспокоїтись.

В якийсь момент в неї з’явилась нова думка. Тиха. Майже раціональна. Можливо, вона просто не бачить моментів. Не бачить часу. Є ранки. Є ночі. Є ті години, коли вона спить. Коли він ще не заснув або вже прокинувся. Коли все відбувається без свідків. Ця думка не була доказом. Але вона звучала як можливість. І з цієї можливості почала виростати тривога.