Глава 2. За тиждень до цього

За тиждень до того ранку, коли Анна побачила повідомлення в телефоні Макса, вона жила звичайним життям. Трохи втомленим. Трохи передбачуваним. Але стабільним — і саме це завжди здавалося їй найважливішим.

Вона ходила на роботу, готувала вечері, зустрічалась з подругами, гортала соцмережі. Іноді, коли ніхто не бачив, в телефоні вона відкривала профіль людини, яка колись була для неї усім. Артем.

Він був її першим справжнім коханням. Не дитячим захопленням, а тим, що залишає слід. Вони були разом три роки. Шалені, живі, без планів і страху. Вечори з вином, довгі розмови, вечірні прогулянки, інтимні переписки. Але з віком Анна змінилась, її потреби змінились. Вона хотіла більшого, в він не міг цього дати. А потім вона обрала інше життя — стабільне, доросле, передбачуване. І з тих пір вони не спілкувалися.

Але Анна іноді все одно дивилася. Не навмисно. Не, щоб нашкодити. Швидше як звичка минулого, яку не викреслити повністю. Вона знала, що коли порвала з ним, то розірвала його душу. Вона завжди себе трохи звинувачувала в цьому і відчувала відповідальність за його долю.

Вона знала, що він одружений. Знала, як виглядає його дружина. І навіть дивно — вона була на неї схожа. Не повністю. Але достатньо, щоб це зауважити. Вона колись навіть подумала, що це трохи моторошно. Або, можливо, вона себе накрутила і це всього навсього тому, що це тип жінок, які йому подобаються.

Анна не заглиблювалась у це. Вона жила своїм життям. Макс, робота, дім. І все було… правильно. Поки одного дня не прийшло повідомлення від Артема. Того самого Артема

Вона завмерла. Спочатку просто дивилася на ім’я, ніби воно могло зникнути. Потім відкрила чат.

Артем: Привіт. Довго думав, чи писати. Проходив мимо твого будинку і вирішив тобі написати.

Анна не одразу відповіла. Довго дивилася на екран. І лише потім написала:

Анна: Привіт. Чесно, не очікувала.

Він відповідав теж дуже довго. Наче теж довго вагався. Вони говорили обережно. Ніби двоє людей, які колись дуже добре знали один одного, але тепер бояться зруйнувати те, що залишилося в пам’яті. Ця переписка і так для Анни була чимось забороненим, тому вона вирішила, що одразу поставить межу:

Анна: Я заміжня.

Пауза.

І його відповідь:

Артем: Я теж.

Це прозвучало дивно спокійно. Без драм. Без претензій. Просто факт. Після цього розмова ніби трохи розслабилась. Вони говорили про життя. Про те, як все змінилося. Про роботу, міста, випадкові події. Про знайомих, які були у їхньому минулому.

І поступово розмова стала довшою, ніж Анна планувала. А потім — більш особистою. Не різко. Не одразу. Артем не тиснув. Він просто говорив. І іноді між рядків звучало те, що не потребувало прямого пояснення. Що в нього все складно. Що стосунки з дружиною давно втратили щось важливе. Що вони живуть поруч, але не разом.

І ще — те, що він колись думав про інше життя. Про те, яке не склалося. І в цьому “іншому житті” чомусь знову з’являлася Анна. Не як спокуса. Швидше як згадка про щось, що могло бути інакшим.

Анна довго мовчала після цих слів. Вона не знала, що сказати.  Не хотіла бути частиною чужих незавершених історій. Вона щаслива у своїх стосунках, у неї міцна сім’я, вона не жаліє про минуле.

Тому відповіла спокійно:

Анна: Сподіваюсь, у тебе все налагодиться. І в тебе, і в дружини. Ви знайдете спільну мову. У стосунках головне рухатись разом.

Кілька секунд тиші. І його останнє повідомлення:

Артем: Навряд чи уже буде добре. Уже надто пізно. Ми уже в процесі розлучення. Але давай не будемо про погане. Я був радий дізнатись, що у тебе все добре. Напиши, якщо колись захочеш просто поговорити.

Анна подивилася на екран. Вона не може продовжувати це спілкування. Це буде нечесно по відношенню до Макса. Вона не готова ризикувати своїми ідеальними стосунками з чоловіком заради цього. Навіть якщо це просто переписка. Вона має дати це зрозуміти Артему. Довго вагаючись як це написати, Анна набрала повідомлення:

Анна: Думаю, мій чоловік навряд чи буде в захваті від такої ідеї. Але я бажаю тобі бути щасливим.  На добраніч.

Артем: Розумію.

Анна закрила чат. І одразу видалила його. Вона знала, що Максу не потрібно про це знати. Вони ніколи не обговорювали її колишні стосунки. А зараз це буде дивно. Сказати, що їй писав колишній. Це зайве.

Вона тоді справді вважала, що це просто випадкова поява минулого. Невеликий спалах пам’яті. І нічого більше. Вона навіть не здогадувалась, що через кілька днів одна фраза в телефоні Макса змусить її згадати це повідомлення зовсім по-іншому.