15

15 Аліса Коваль

— Вітаю з відкриттям! — ці слова злітали звідусіль. Нас вітали з усіх боків, люди навколо святкували, наче це був кінець війни.

Так, через такий довгий проміжок часу ми нарешті завершили цей клятий проєкт. Свято відбувалось усією компанією в залі на першому поверсі нашої «Вежі». Беллінг тримався поруч — як, у принципі, і завжди. Від тієї пам'ятної розмови на даху ми постійно були разом, але вперто не переходили межу. Він продовжував давати свої настанови та навчати, а я і рада була такій можливості, вбираючи кожне його слово.

Під його пильним поглядом я взяла черговий келих вина.

— Алісо, не налягай на випивку, — тихо процідив він. — Ми обоє знаємо, що з тобою відбувається, коли ти вип’єш зайвого.

Я лише гикнула і мовчки кивнула, відставляючи бокал. Але всередині я вже відчувала — запізно він сказав ці слова. Ці два роки ми постійно були в напрузі: правки, рух, дедлайни... Ми практично жили цим проєктом. Тому я і вирішила випити, хоча він і вважав це не найкращою ідеєю. А ще ця клята святкова атмосфера мене дратувала, бо більше не було причини нам працювати разом. З кожною хвилиною мені все більше хотілося сказати Беллінгу, що я не хочу, щоб це був наш останній проєкт.

Тож я продовжила пити «підпільно», щоб набратися хоробрості. Але перебрала. Через три години мене вже «запакували» в машину і везли додому самі панове Беллінг.

— А я казав — менше пий! — бубонів він мені по дорозі до квартири.

Йому буквально довелося тягнути мене на собі, бо йти я майже не могла.

— Це все ти винен! — пробурмотіла я, хитаючись і чіпляючись за його плече. — Ой, я ж постійно думала про те, що проєкт останній... про те, що ти зникнеш. Але ж я звикла до тебе, Беллінгу...

Він вів мене весь той час мовчки. Його обличчя було напруженим, а щелепи стиснуті. Нарешті він відкрив двері моєї квартири. Світ якось закрутився, я ледь не впала. Беллінг втримав мене, але при цьому притиснувся всім тілом і буквально втиснув мене в стіну. У тиші передпокою було чути лише наше прискорене дихання.

— Я хочу тебе... знову... — прошепотіла я, дивлячись йому прямо в очі.

Марк завмер. Його погляд потемнішав, стаючи майже чорним від стримуваного бажання.

— А ти не пошкодуєш? — видихнув він мені прямо в губи, даючи останній шанс зупинитися.

Я відчувала, як від його близькості по шкірі біжать іскри. Сп’яніння від вина змішалося зі сп’янінням від нього.

— Я надто довго стримувалась, щоб сказати «ні», — видихнула я у відповідь.

Беллінг більше не питав. Він накрив мої губи своїми, і в цьому поцілунку було все: два роки очікування, прихована пристрасть і обіцянка того, що цей проєкт був лише початком нашої справжньої історії

Це було щось неймовірне. Я відчувала його гарячі руки на своїх стегнах — сильні, впевнені руки архітектора, який звик тримати все під контролем. Але зараз він контролював лише моє дихання, яке з кожною секундою ставало все важчим.Його тіло було занадто гарячим, серцебиття — занадто швидким, а рухи — занадто жадібними для будь-якої машини.

Він підім’яв мене під себе, втискаючи в матрац. Мої нігті впилися в його спину, залишаючи подряпини на спині.

— ПОМИЛКА СИСТЕМИ, — видихнув він мені в самі губи, і я почула в його голосі хрипку посмішку. — КОРИСТУВАЧ ЗАНАДТО ГАРНИЙ ДЛЯ ДІАГНОСТИКИ. ПЕРЕХОДЖУ В РЕЖИМ ПЕРЕВАНТАЖЕННЯ.

Я засміялась.

Ми зчепилися в якомусь несамовитому танці. Це було смішно, пітно і неймовірно пристрасно. Я бачила, як  тіні розмазуються по його очах, як він стає схожим на якогось древнього воїна, що виграв свою головну битву. Він брав мене так, ніби від цього залежала доля його «Скляної Вежі», а я відповідала йому з тією ж люттю, з якою раніше малювала йому вуса.

Коли все скінчилося, ми просто лежали.

Марк важко дихав, закинувши руку за голову. 

— Знаєш, — прошепотіла я, витираючи розмазану помаду з його підборіддя, - Я мабуть правильно зробила що замовила тебе два роки тому.

Два роки потому

Сонце заливало вітальню нашої нової квартири — тієї самої, яку ми спроєктували разом. На стіні замість дивних правил тепер висіли креслення та сімейні фото.

У двері подзвонили. Це не був звичний  дзвінок. Він був тихим, майже невпевненим. Марк відчинив двері, і на порозі з’явився Беллінг-старший.

Він помітно постарів. Його колись ідеально вкладене волосся повністю посивіло, плечі зсутулилися.

Старий мовчки простягнув Марку дорогу пляшку вина і торт, але його погляд був прикутий до дитячого ліжечка в центрі кімнати.

— Можна? — прохрипів він.

Я кивнула. Беллінг-старший підійшов до ліжечка і тремтячими руками взяв на руки маленького Марка-молодшого. Малюк, якому було лише пів року, вхопив діда за палець і весело агукнув.

На очах жорсткого магната виступили сльози. Він притиснув внука до себе і, не підводячи очей, тихо промовив:

— Марку... Алісо... Я був старим дурнем. 

Він повернувся до сина, і в його погляді вперше не було оцінки чи розрахунку.

— Вибач мені, сину. За те, що намагався замінити тебе залізякою. 

Марк підійшов до батька і поклав руку йому на плече.

— Протокол образи стерто, тату. Ласкаво просимо в сім'ю.

Я спостерігала за цією сценою, тримаючи в руках чашку чаю, і на моєму обличчі була спокійна посмішка. 

А в дальньому вуглі дитячої вже стояв той самий робот який був схожий на Марка і мав би доглядати за дитиною в нашу відсутність. І який був останнім нагадуванням про нашу зустріч та Маркову хитрість.