14

14 Аліса Коваль

Наступний тиждень перетворився на сюрреалістичний квест. Я намагалася жити спокійно, вдаючи, що тієї ночі не існувало, але Марк Беллінг був повсюди. Він став моїм особистим фоновим шумом.

Варто було мені зайти в улюблену кав’ярню — і на моніторі над стійкою замість меню з’являлося його інтерв’ю для Forbes. Я відкривала стрічку новин — і першим посиланням була стаття про його нову благодійну ініціативу. Навіть радіо в таксі, здавалося, обговорювало лише акції його компанії.

Але справжній абсурд почався в понеділок вранці.

Я вийшла з дому, тримаючи в руках планшет із новими кресленнями, і завмерла. Величезний білборд навпроти мого під’їзду, на якому ще вчора рекламували йогурт, тепер світився ідеальним портретом Марка. Він дивився прямо на мої вікна з тією самою нахабною напівусмішкою. Підпис знизу свідчив: «Найкращі проєкти будуються на довірі».

— Серйозно? — процідила я крізь зуби.

Поки я їхала до офісу, ситуація ставала дедалі гіршою. Кожен сітілайт, кожен рекламний екран на моєму маршруті був викуплений. На одному він поправляв краватку, на іншому — дивився на годинник, на третьому просто був напис великими літерами: «Я Ж ПОПЕРЕДЖАВ, ЩО НЕ ВІДСТУПЛЮ».

Люди навколо спокійно проходили повз, не розуміючи, що цей мільйонний рекламний бюджет витрачений лише на одну глядачку. Це була облога. Дорога, витончена і абсолютно божевільна.

***

Марк Белінг

Я спостерігав за нею через камеру одного з медіафасадів, коли вона виходила з під’їзду. Вона зупинилася, подивилася на моє зображення і, здається, вилаялася. Я мимоволі всміхнувся, відкидаючись на спинку шкіряного крісла у своєму кабінеті.

Так, батько мав рацію — це було марнотратство. Але бачити, як вона злиться, було варте кожного цента.

Мої пальці мимоволі торкнулися шрама за вухом — того самого, який вона ледь не знайшла, коли шукала «консоль андроїда». Вона думає, що ми познайомилися пів року тому на тендері. Вона не пам’ятає.

А я пам’ятаю той день в університеті, дванадцять років тому. Спільна лекція архітекторів та інженерів. Вона, вічно занурена в свої ескізи, зачепила мене величезним тубусом, коли бігла на перерву. Я впав, зачепивши кут залізного стелажа. Кров, біль і її перелякані очі. Вона навіть не вибачилася нормальна — просто кинула «Ой, дивись куди йдеш!» і зникла.

Тоді я закарбував її обличчя. Цей шрам став моїм особистим нагадуванням про дівчину, яка мене не помітила.

Помста була довгою. Я чекав роки, поки вона вийде на мій рівень. Забрати її проєкт «Скляна Вежа» було занадто легко. Це була ідеальна відплата за той давній шрам і її зверхність. Я хотів побачити, як вона прийде до мене благати.

Але коли вона замовила того андроїда... коли я побачив її розбитою у тій квартирі... я зрозумів, що перегнув палицю. Помста принесла задоволення лише на мить, а потім залишила порожнечу. Повернути проєкт було найменшим, що я міг зробити.

Тепер я не хочу її нищити. Я хочу, щоб вона дивилася на мене так само уважно, як тоді в університеті, але вже не з переляком, а з визнанням.

— Ну що, Алісо, — прошепотів я, дивлячись, як вона заходить у будівлю свого бюро, — подивимося, скільки ти витримаєш мою присутність у твоєму місті.

Аліса Коваль

Коли я зайшла в офіс, напруга була такою, що її можна було різати ножем. Колеги відводили очі, а Громов лише мовчки вказав на двері конференц-залу.

— Нас відвідав головний інвестор, Алісо. Зайдіть.

Я штовхнула двері, готова до всього. За довгим столом, розвалившись у кріслі, сидів він. Марк Беллінг. У тому ж ідеальному костюмі, але з ледь помітним пластирем на щоці — моє вчорашнє «вітання». Перед ним стояв мій планшет із кресленнями, які я залишила на столі.

— Доброго ранку, Алісо, — він усміхнувся так, ніби ми вчора не розтрощили половину моєї вітальні. — Я вирішив, що обговорювати фасади через пошту — це занадто сухо. Нам потрібен особистий контакт.

— Викупити рекламу по всьому місту теж було частиною «особистого контакту»? — я сіла навпроти, ігноруючи зацікавлені погляди замовників.

— Це була лише візуалізація моєї присутності, — парирував він, підсуваючи мені документи. — До речі, я переглянув твої ескізи. Ти все ще боїшся використовувати загартоване скло в основі. Це через невпевненість чи через те, що воно занадто добре відбиває правду?

Я стиснула кулаки під столом. Нарада перетворилася на інтелектуальну дуель. Кожне його зауваження було влучним, кожна правка — геніальною, що бісило мене ще більше. Він не просто грався — він доводив, що ми на одному рівні. Або він на голову вище.

Після двох годин морального виснаження я повернулася до свого столу. Моя голова розколювалася. Я почала розгрібати папери, щоб знайти старі розрахунки фундаменту, і випадково зачепила стару теку зі студентськими роботами, яку принесла з архіву для натхнення.

З теки випала стара, пожовкла фотографія.

Це був випускний курс. Спільна поїздка на об'єкт. На фото — ми всі, молоді й амбітні. Я стою з тубусом на плечі, сміюся. А трохи осторонь, на задньому плані, хлопець у простій толстовці притискає хустинку до скроні. На хустинці — пляма крові.

Мене наче струмом ударило. Я витягла лупу і піднесла до фото.

Той самий розріз очей. Та сама лінія щелепи. Тільки замість мільйонного статку — звичайна студентська торба.

Це був Марк.

Я згадала той день. Я бігла на лекцію з величезним тубусом, зачепила когось, почула звук падіння і дзвін металу. Я навіть не зупинилася, лише крикнула щось різке, бо мій проєкт був важливішим за чиєсь розбите коліно чи голову.

Той шрам... Він не від андроїда. І не від вчорашньої вази.

Він проніс цю образу крізь роки. Він викупив рекламу, викрав проєкт і навіть прикинувся роботом не просто так. Це не була раптова закоханість. Це була стратегія людини, яка чекала дванадцять років, щоб нарешті почути моє вибачення. Або побачити мою поразку.