9

9 Аліса Коваль

Я зробила ще один ковток вина, відчуваючи, як по тілу розливається приємна, мстива тепла хвиля. Марк — чи те, що було його копією — все ще стояв на колінах, нерухомо й покірно. Його ідеальне обличчя почало мене дратувати. Воно було занадто правильним, занадто «беллінгівським». А головне він був роботом і моя параноя потроху стихала. 

— Знаєш, чого тобі не вистачає для повноти образу? — я гикнула і попрямувала до комода, де лежала моя косметичка та набір професійних маркерів для креслення. — Тобі не вистачає індивідуальності.

Я витягла найжирніший перманентний маркер чорного кольору і повернулася до нього. Марк навіть не кліпнув, хоча я бачила, як напружилися його щелепи.

— Не рухайся, експонате, — промурмотіла я.

Я почала з вусів. Великих, закручених угору, у стилі Сальвадора Далі. Потім додала густі, зрослі брови, що надавали йому вигляду дуже сердитого кавказького пастуха. На лобі я розмашисто написала: «ВЛАСНІСТЬ АЛІСИ», а на щоках намалювала по три котячих вусики.

— О, тепер ти виглядаєш набагато щиріше, — я відійшла на крок, милуючись своєю роботою. Марк, який у цей момент боровся з бажанням просто чхнути або придушити мене, продовжував грати роль андроїда, хоча його дихання стало помітно важчим.

Але алкоголь у моїй крові вимагав остаточної перевірки якості.

— Так, з обличчям розібралися, — я примружилася, дивлячись на його дорогі штани. — А тепер перевіримо, за що я заплатила такі шалені гроші. В інструкції було написано «повна анатомічна відповідність». Цікаво, вони і там все скопіювали з оригіналу?

Я зробила крок вперед, ігноруючи те, як «андроїд» ледь помітно здригнувся.

— Давай-но подивимося на твоє «господарство», Беллінг, — я рішуче потягнулася до його ременя. — Сподіваюся, там не батарейки типу АА.

Я розстебнула замок. 

Коли я впевненим рухом потягнула змійку вниз, я почула дивний звук. Це був не механічний гул. Це був зухвалий, здавлений вдих.

— Ого, — прошепотіла я, заглядаючи за край тканини. — Яка… деталізація. «Synthetix» явно не пошкодували силікону. Або це справді найкраща інженерна розробка десятиліття.

Я вже занесла руку, щоб перевірити «матеріал» на дотик, як раптом «андроїд» різко перехопив мою кисть. 

Але зробив це дивно — м’яко, але непохитно. Я підняла на нього каламутний від вина погляд. Його обличчя з моїми художніми вусами Далі та написом «Власність Аліси» на лобі залишалося незворушним.

— Увага. Виявлено критичний системний збій у роботі нижніх гідравлічних вузлів, — пролунав його голос. Тепер він звучав ще більш механічно, ніж раніше, ніби він намагався не зірватися на людський крик.

Я моргнула, намагаючись сфокусувати зір на його розмальованому носі.

— Збій? Який ще збій? Я тільки почала огляд!

— Програмна помилка 404: Несанкціонований доступ до пахового модуля, — продовжував Марк, повільно відсуваючи мою руку від своїх розстебнутих штанів. — Система перегріта. Необхідне термінове технічне обслуговування в режимі спокою. Будь ласка, закрийте панель доступу, щоб уникнути короткого замикання.

— Ой, та яке там замикання, — я махнула рукою, ледь не впавши на нього. — Я архітектор, я розберуся з твоїми кабелями!

— Застереження користувачеві, — голос Марка став на тон вищим. — Подальші маніпуляції призведуть до активації захисного протоколу «Самоліквідація сорому». Будь ласка, поверніть фіксатор штанів у вихідне положення.

Він акуратно, але рішуче підтягнув свої штани однією рукою, поки іншою продовжував тримати мене за плече, щоб я не завалилася на підлогу. Вигляд у нього був епічний: розкішний костюм, розстебнута ширінка і обличчя, яке нагадувало щось середнє між жертвою терору та вождем племені ірокезів.

— Ти якийсь бракований, — розчаровано видихнула я, тицяючи пальцем у його намальовані котячі вуса. — Чому в тебе голос тремтить? У роботів не має тремтіти голос.

— Голосовий модулятор працює в режимі максимального навантаження через… зовнішній стрес, — відчеканив він, обережно саджаючи мене на диван. — Рекомендовано: користувачеві негайно перейти в режим сну. Робот М-7 переходить у режим підзарядки та самоочищення обличчя від вандалізму.

— Вандалізму? Це мистецтво! — обурилася я, відкидаючись на подушки. — Ти нічого не тямиш у дизайні, Беллінг...

Я не помітила, як мої повіки стали важкими. Вино нарешті взяло своє. Останнє, що я бачила перед тим, як поринути в сон — це як «андроїд» стоїть над серветками, витираючи чорний маркер з лоба і тихо шепочучи щось, що дуже нагадувало багатоповерховий мат.