5

5 Аліса Коваль

Я зробила великий ковток прямо з пляшки, навіть не шукаючи келих. Терпке вино обпекло горло, але не змогло заглушити цей присмак поразки, що осів на язиці.

Я глянула через плече у вітальню, де в напівтемряві завмерла його ідеальна копія. Остогидло. Як же швидко мені все це остогидло.

Я думала, що коли побачу його на колінах, коли почую слова каяття, мій внутрішній звір заспокоїться. Я малювала собі картини тріумфу, де я — володарка, а він — лише інструмент для мого его. Але реальність виявилася болючішою і набагато гіркішою. Кожне його «вибач», сказане цим ідеальним, позбавленим душі голосом, лише сильніше нагадувало мені про те, що справжній Марк ніколи цього не скаже.

Цей робот — просто порожня оболонка. Дорогий пам'ятник моєму приниженню.

— Бісів багатій... — прошепотіла я, притискаючи холодну пляшку до чола. — Через тебе я ледь з глузду не зійшла.

Я подивилася у вікно на вогні нічного міста. Десь там, у скляному хмарочосі, справжній Марк Беллінг, мабуть, зараз сміється, укладає нові угоди й навіть не згадує моє ім’я. А я сиджу тут, у компанії шматка пластику та металу, і намагаюся витиснути з себе краплі помсти, якої вже не хочу. Гнів, що живив мене тижнями, раптом випарувався, залишивши після себе лише порожнечу.

Замовити його було найгіршою ідеєю в моєму житті. Це не перемога. Це мій капітуляційний лист. Я просто визнала, що він настільки глибоко засів у моїй голові, що я готова була купити його імітацію.

— Треба тебе повернути, — сказала я голосно, звертаючись до темряви. — Завтра ж подзвоню у «Synthetix». Нехай забирають цей непотріб. Ти все одно не справжній.

Я знову ковтнула вина і відчула, як по щоці покотилася зрадлива сльоза. Я ненавиділа себе за цю слабкість.

Цікаво, якби він був справжнім, якби він зараз чув усе це... чи здригнулося б у нього хоч щось? Ні. Звісно, ні. Беллінги не мають серця, вних замість серця контракти.

Я поставила пляшку на стіл і рішуче пішла до пульта керування. Треба було вимкнути його зовсім. Але коли я підійшла ближче, мені здалося, що в його скляному погляді, спрямованому в нікуди, промайнуло щось дивне. Якась тінь, якої не мало бути в  програмі. 

Мені хотілося негайно припинити цей фарс. Я взяла пульт, готуючись натиснути кнопку повного вимкнення, щоб завтра вранці кур'єри просто вивезли цей бокс із мого життя.

Я підійшла впритул, дивлячись у ці скляні, неживі очі.

— Ти — лише ілюзія, Марку, — сказала я йому в обличчя. — І завтра я про тебе забуду.

Я вже занесла палець над сенсором, як раптом помітила те, чого не бачила раніше. На його шиї, прямо над коміром сорочки, ледь помітно пульсувала жилка. Справжня, жива артерія. Роботи не мають пульсу.

Мій палець здригнувся, так і не торкнувшись кнопки.

— Це якийсь жарт? — видихнула я ошарашено.

Пульт ледь не вислизнув із моїх рук. Світ навколо раптом став дуже тихим, наче хтось вимкнув звук у всьому місті. Я застигла, боячись навіть моргнути. Мені здалося? Може, це галюцинація від вина та втоми?

Я повільно, майже не дихаючи, простягнула руку. Мої пальці торкнулися його шиї — там, де я щойно бачила цей ледь помітний рух.

Шкіра була не просто теплою. Вона була гарячою. І під моїми подушечками пальців я відчула чіткий, швидкий, ритмічний удар.

Тук-тук. Тук-тук.

Це був не механічний гул сервоприводів. Це було серце. Людське серце, яке зараз калатало, наче в загнаного звіра.

Я різко відсмикнула руку, наче обпеклася. Мої очі зустрілися з його очима. Тепер я бачила: зіниці звужувалися і розширювалися, реагуючи на світло від моєї настільної лампи. У них більше не було тієї скляної порожнечі. У них була напруга. Страх. І щось ще… виклик.

— Ти… — голос підвів мене, перетворившись на хрип. — Ти не машина.

Я зробила крок назад, наштовхнувшись на стіл. Пляшка вина хитнулася, але не впала. Моя голова йшла обертом. Якщо це не робот, то «Synthetix» прислали мені актора? Живу людину, щоб знущатися з мене? Або…

Жахлива, неймовірна здогадка прошила мозок. Я знову подивилася на це обличчя. На це безглузде пасмо волосся. На шрам над бровою. Жодна пластична операція, жоден грим не могли бути настільки ідеальними впритул.

— Марк? — покликала я, і це ім’я прозвучало як звинувачення.

Він мовчав. Він усе ще тримав спину рівно, як запрограмований андроїд, але я бачила, як на його лобі виступила крихітна крапля поту.

— Марк Беллінг, я знаю, що це ти! — крикнула я, відчуваючи, як шок перетворюється на нову хвилю люті, значно сильнішу за попередню. — Ану вставай! Вставай негайно, ти, виродку!

Його маска нарешті тріснула.

Він повільно, з ледь помітним стогоном від того, що м’язи затекли, розправив плечі. Його погляд змінився — порожнеча зникла, поступившись місцем тому самому знайомому, гострому і трохи нахабному погляду, який я бачила в залі засідань.

— Знаєш, Алісо, — заговорив він, і цього разу це був не голос робота. Це був його справжній баритон, з тією самою хрипкуватою ноткою. — Тобі варто було б перевірити умови доставки. Там було вказано: «Живе втілення ваших бажань».

Він зробив крок до мене, і я мимоволі вчепилася в край столу.

— Ти чув усе? — прошепотіла я, згадуючи кожне слово, яке виплакала йому в плече. — Все, що я говорила?

Марк зупинився, і на його обличчі на мить промайнуло щось схоже на жаль, але він швидко сховав його за своєю звичною маскою.

— Абсолютно все. І про «бісового багатія», і про вино, і про те, як тобі остогидла ця ідея.