Розділ 6

Вже вдома я бачу пропущений дзвінок від Дмитра і повідомлення:

— В тебе точно нічого не сталося? Може поговоримо?

Я роблю його через налаштування непрочитаним і ігнорую. В мене немає зараз настрою спілкуватися чи з'ясовувати стосунки.

Коли лягаю у ліжко, то майже готова написати йому сама. Тому примушую себе згадати всі свої невдалі стосунки, щоб не наробити нових дурниць. Цього разу я зроблю все правильно, щоб в майбутньому побудувати хорошу сім'ю і бути щасливою.

Наступного дня я також ігнорую повідомлення від Дмитра. Лиш під вечір, коли він телефонує, все ж беру слухавку.

— Привіт, Олю, — лунає хриплий голос. — Ти не відповідаєш на мої повідомлення. Я подумав, що може щось зробив не так?

— Привіт. Просто дуже зайнята сьогодні, — брешу. — Тому не дивлюся в месенджер і не відповідаю.

Потім прощаюся і глибоко зітхаю. Він мені дуже подобається, але я знаю його усього кілька днів. Краще зараз наступити собі на горло, ніж прив'язатися, а потім знову залишитися самотньою. 

Ще через день він перестає писати та дзвонити. Мені боляче й водночас легше. Тим часом йду на побачення з Богданом. Цього разу він також веде мене в ресторан, але інший. Називається “Марево”. Поки ми їдемо, чоловік ввічливо питає як пройшов мій день і що цікавого за тиждень сталося. 

— Робота, дім і один раз зустрілася з подругою, — кажу я. Про Дмитра мовчу. 

— Ти помічала як багато людина витрачає часу на роботу, — каже Богдан задумливо. — Іноді за нею й життя не видно. 

На мою думку, Богдан, який здавався мені дисциплінованим кар'єристом, і я чомусь думала, що йому це подобається, насправді глибоко самотня і нещасна людина. А що як він просто заручник ситуації? Далі ми їдемо мовчки.

Він зупиняється на стоянці біля ресторану. Допомагає мені вийти. Я тримаюся за його руку, коли ми заходимо всередину. Від Богдана йде енергія надійності, впевненості, але також і тягар відповідальності. Його постава пряма, гордовита. Поруч з ним я відчуваю себе маленькою дівчинкою, яку захистять і вирішать всі її проблеми. Але разом з тим від нього віє холодом і самотністю. І від цього мені некомфортно. Невже це і є моє справжнє кохання й моя половинка?

Ми сідаємо за столик, робимо замовлення. 

— Як твоя робота? — Він дивиться на мене з усмішкою. Проте усміхається лише ротом. Очі залишаються серйозними.

— Як завжди. Багато клієнтів.

— Тобі подобається те, чим ти займаєшся?

— Так, мабуть.

Я знизую плечима. Мені ніяково від його запитання. Уважно дивлюся йому в очі, але зверхності там немає.

— Ти б хотіла зайнятися чимось іншим, — каже він серйозно, — чимось більш значущим.

— А ти вважаєш мою роботу не важливою?

— Пробач. Я не те мав на увазі. Просто мені здається, що ти можеш більше.

— Я мріяла бути ветеринаром. Та мабуть, вже пізно вчитися. І ще хотіла бути мамою. Та ти, мабуть, скажеш, що це також не важливо.

На мить він задумується.

— Тобі вже тридцять два. Якщо зараз почнеш вчитися на ветеринара, то до 40 років потрібно буде віддавати весь час і сили, щоб добре освоїти професію і набути якнайбільше досвіду. Потім ще кілька років набивати клієнтську базу і здобувати авторитет. Діти заважатимуть в цей час. І навіть якщо в сорок два народиш та наймеш няню, все одно не зможеш повноцінно ні мамою бути, ні висококваліфікованим спеціалістом. Тут треба обирати.

Кров приливає мені до щік. Він ніби нічого такого не сказав, але відчуття, що мене просто розібрали по кісточках, як бездушний механізм.

— Ти, мабуть, маєш рацію, — кажу тихо.

— Пробач, якщо образив. Це лише моя думка. Ти можеш жити як хочеш.

Роблю кілька ковтків вина. Намагаюся заспокоїтися, бо після його промови я розхвилювалася. 

— Та оскільки в нас спільне майбутнє, принаймні мені б цього хотілося, то думаю, що тобі краще бути мамою. 

— І чому ти так вважаєш? — Мені стає смішно від його впевненого тону.

— Ну краще народити в тридцять три ніж в сорок два. Це по-перше. Гроші в мене є. Це по-друге. Тож тобі необов'язково працювати й робити кар'єру, щоб заробляти собі на життя. І мені б хотілося, щоб ти все-таки приділяла час вихованню дитини.

— В тебе завжди все по плану? Ти ніколи не чиниш під дією емоцій? — Дивуюся я.

— Вчинки, зроблені на емоціях в 99% випадків програшні й приводять до поганих результатів. Треба вміти дивитися на життя й оцінювати ситуації холодним розумом.

— А як же кохання?

— Це хімія. Просто реакція організму, яка швидко проходить і вже за пів року — рік, людина повертається до свого звичайного стану. От тоді й важливо, щоб поруч була правильна людина, з якою можна побудувати сім'ю і без кохання. 

Дивлюся на Богдана й мене не покидає відчуття, що я спілкуюся з комп'ютером, роботом, який просто виконує програми й на все має відповіді. Але я не суперечу. Відпиваю ще вина. Їм салат, який нам приніс офіціант. Розмірковую. Доля ж не дурна. Вона ж навіщось послала мені саме таку другу половинку. Може це якраз те, чого мені не вистачає? 

Я людина емоцій, яка нічого не обдумує. Люблю від серця й ненавиджу так само. Якщо гроші є, можу накупити смаколиків і цукерок, а потім тиждень сидіти на вівсянці. Можу останній шматок віддати голодному собаці на вулиці чи безхатьку. Або нагрубити людині, яка порушує мої кордони чи зробила підлість. Я живу почуттями. І до чого це призвело? Мені тридцять два, дітей немає, житла теж, кар'єри чи грошей тим паче. 

Може Богдан має рацію і саме тому доля мені його послала? Яким би було моє життя, якби я стала ветеринаром чи якби зустрічалася не з почуттів, а тому, що людина добра і мені підходить? Можливо я б мала вже успішну кар'єру та родину. А якби не сварилася з людьми за свої переконання, то ще й хороших знайомих було б багато.

В ресторані ми просиділи ще десь годину. Їли лише рис, салат і запечені овочі. Десерту не було, бо солодке на ніч призводить до стрибків цукру в крові й порушує сон. Фрукти також дієтологи радять їсти лише у першій половині дня. Так сказав Богдан. Мені ж залишалося лише слухатися.