Розділ 5

Кілька днів я розмірковую над своїм побаченням. Богдан — красивий, багатий, галантний, вихований чоловік. Та ще й відповідає всім характеристикам, які дала Світлана — темноволосий, кароокий, широкоплечий. Дата й рік народження також підходять. По всіх показниках він той єдиний, якого я мала зустріти. Але щось ніби не те. Не відчувається оце єднання душ, яке мало б бути. 

Мені на телефон надходить повідомлення від Марії. Там фото, на якому тарілка з круасанами й дві чашки з кавою. Підпис:

— Я у кав'ярні “Смак” у центрі. Приїзди.

— Ти здуріла? Ти бачила котра година?

— Зараз лише пів на десяту. Дитячий час. Ти ж не на пенсії. Підіймай свою дупу з дивана й приїзди до нас. Ми разом з братиком тут гуляємо.

Чомусь для мене це стало аргументом. Я швидко натягаю джинси та футболку, накидую легку куртку, викликаю таксі й вибігаю на вулицю. Через п'ятнадцять хвилин виходжу з авто. Марія та Дмитро сидять на літній терасі, не дивлячись на те, що вже доволі прохолодно. Побачивши мене, махають.

— Ну нарешті, — усміхається подруга. Дмитро торкається моєї руки, дивиться мені в очі. Я звертаю увагу на гусячі лапки біля його очей. Кажуть, що така людина має бути добра, бо багато сміється.

— Це він попросив тебе позвати, — каже Марія й штовхає брата в плече. 

Він ніяково усміхається.  

— В мене завтра день народження, — раптом каже. — Ти прийдеш?

— Прийду. — Несподівано для себе погоджуюся. 

Літня тераса заповнена людьми. Компанії знайомих, парочки закоханих і просто друзі. Я бачу посмішки. Багато посмішок. Легка осіння прохолода. Ліхтарі освітлюють нічну вулицю. До кав'ярні час від часу під'їжджає якесь авто, з якого виходять нові відвідувачі. Атмосфера вечірнього Парижа. Принаймні так я собі його уявляю.

Дмитро замовляє для мене Лате з круасаном. Нічні калорії. Давно я собі такого не дозволяла. Зазвичай мій вечір — це їжа за лептопом і комедія двадцятирічної давності — добра, стара, яка змушує забути про своє життя. Раптом усвідомлюю, що більшість часу витрачаю або на мрії, як воно має бути, або на те, щоб не бачити, як воно насправді є. Підсвідомо намагаюся уникати життя, бо воно не схоже на ту картинку щастя, яку я сама собі намалювала.

А зараз, коли спонтанно поїхала на зустріч з друзями, я просто живу. Без порівнянь і оцінки того, що відбувається.

Дивлюся на усмішки Марії та Дмитра й мені стає дуже добре й затишно. Ніби хтось забрав всі мої тривоги. 

Додому повертаюся близько дванадцятої й щаслива відразу завалююся у ліжко. Вже засинаючи думаю, що було б непогано завести кота чи собаку. Когось, з ким би я могла гуляти на вулиці чи заціловувати вдома, любити. І чому раніше мені таке не приходило в голову? 

Коли відкриваю очі вранці, мій настрій такий же чудовий. Я просто лежу на ліжку й дивлюся кілька хвилин на стелю, яка саме сьогодні здається мені надзвичайно затишною і приємною. У месенджері є кілька повідомлень від Богдана, який запрошує мене в наступну п'ятницю до ресторану. Я думаю, що це нудно, отак постійно домовлятися про щось за кілька днів, а то і тижнів, і жити по графіку. Набагато приємніше їхати на зустріч отак спонтанно, як вчора до Дмитра з Марією. 

До речі про Дмитра. Я знаходжу в повідомленнях його номер, який мені раніше надсилала Марія.

— З днем народження, — пишу йому. — Хай всі твої мрії збуваються. 

Він надсилає мені смайлик. 

— Ти ж прийдеш сьогодні?

— Обов'язково.

Я раптом усвідомлюю, що мені терміново треба купити йому подарунок.

Зіскакую з ліжка й біжу вмиватися.

— Що твій брат любить? Які в нього хобі? — Пишу по дорозі до ванної кімнати.

— І тобі привіт, — надходить відразу відповідь. — А ти чим вчора слухала? Він продає музичні інструменти на Amazon. То як думаєш, що йому подобається?

Згадую, що Дмитро грає на гітарі та губній гармошці. Купити гітару я не потягну, а от губну гармошку можу. В десяти хвилинах ходи від моєї роботи розташовується один невеличкий магазин з музичними інструментами. 

Я швидко збираюся, бо планую зайти туди перед роботою. Вибігаю з квартири. Зазвичай ходжу пішки, але сьогодні вирішую доїхати маршруткою. 

В магазині довго вибираю подарунок разом з консультантом й нарешті, щаслива поспішаю на роботу. Я вже й забула як це приємно дарувати щось людині, яка тобі подобається. Турбуватися, хотіти зробити іншому приємно. 

Весь день очікую вечора. Кілька разів переписуюся з Богданом. Він майже завжди зайнятий і навіть зараз знаходиться на підписанні супер важливого договору для його компанії. Я раптом усвідомлюю, що так і не спитала, що він любить, які в нього хобі. А він сам не розповів. 

Після роботи поспішаю до кафе “Діалог”, куди мають під'їхати Марія з Дмитром. Коли заходжу всередину відразу зустрічаюся поглядом з Дмитром, який ніби весь час дивився на двері й чекав на мене. Підходжу до стола й він встає, цілує мене у щоку.

— Подарунок, — простягаю йому коробочку, — Сподіваюся, що сподобається. 

Він розгортає, секунду дивиться на гармошку, потім задоволено усміхається.

— Дякую, — знову цілує мене у щоку. Від його доторку в мене мурашки по шкірі.

— І скільки тобі виповнюється? — Питаю, коли ми сідаємо за стіл. — Вже повнолітній?

Ми сміємося. Дмитро замовляє вино.

— Тридцять шість. 

Його відповідь несподівана для мене. Я була впевнена, що йому 35. За описом Світлани моєму судженому має бути 35 або 40 років. Не проміжок, а саме такий вік. І раптом я розумію. Дмитро не моя доля. Як я раніше про це не подумала. Сьогодні четверте жовтня. На листочку було чітко вказано дату народження — 1, 3 або 12 число. Та й зовнішньо він не підходить. Як же так.

— Щось не так? — Питає він, побачивши мою реакцію. 

— Все нормально.

Я відводжу погляд. Мене накриває розчарування. Стає так шкода. Я думала, що нарешті знайшла свою людину. Тільки зараз зрозуміла, наскільки він мені подобається. Але знову я цієї помилки не зроблю. Не хочу більше страждати. Мені потрібен саме мій чоловік. Той, що підготовлений для мене долею.