Розділ 4

— Оля? 

Я повертаюся обличчям до дверей аеропорту й бачу молодого привабливого чоловіка, років тридцяти п'яти. Його хвилясте русяве волосся скуйовдилося. Сірі очі уважно мене розглядають. Він ледь тягне величезний рюкзак за спиною й широко усміхається.

— Марія саме такою вас й описувала.

Дивлюся на нього здивовано.

— Марія — моя сестра, — він сміється, — ви ж зрозуміли, що це я її маленький братик, якого треба зустріти, бо загубиться.

Я також сміюся.

— Так, я Оля. А ви, до речі, не схожі на маленького братика. 

— Насправді я навіть старший за неї, — каже, поки ми прямуємо до таксі. — Але вона з дитинства в нас головна. Тож я навіть не сперечаюсь з її рішеннями, хоча фактично не зрозуміло, навіщо вам було мене зустрічати. Але, — він підморгує мені, — ви прийшли і я цьому дуже радий.

Я шаріюся, хоча й намагаюся цього не показувати.

За п'ятнадцять хвилин ми зупиняємося біля дому Марії. 

— Я тут буду ще два тижні, — каже, виходячи з таксі, — повечеряємо разом?

Я погоджуюся, а він розплачується з таксистом й прямує до під'їзду. Я ж їду на роботу. 

Бути манікюрницею — це не лише робити гарні нігті людям. Насправді потрібно бути ще й психологом та найкращою подругою. Кожна людина, яка приходить до мене, могла б зробити це сама, вдома. А от що вона справді шукає — це хорошу емоцію. Подію, яка додасть фарб до сірої буденності навколо. Індустрія краси старанно працює в цьому напрямку. Якщо людина чекає своєї черги, вона може випити чай на травах, почитати журнал, торкаючись пальцями гладких сторінок, на яких зображене розкішне життя. 

Якщо роблять педикюр чи манікюр, відвідувач сидить у зручному кріслі, дивиться розважальні передачі по телевізору чи слухає музику. Тобто робить те, на що зазвичай, через велику кількість роботи, часу не вистачає. 

А для деяких працює особлива послуга — розмова з манікюрницею. Коли можна не лише розказати про свої проблеми з чоловіком чи свекрухою, а також почути історії, в які важко повірити і які цікаво слухати. А заразом відчути, що ти належиш до якогось неофіційного жіночого ком’юніті, де тебе за замовчуванням розуміють і підтримують. Як результат — люди виходять від мене не лише з гарними нігтями, а задоволені, усміхнені, неначе після розмови з психологом, або після спа процедур.

За це я люблю свою роботу. Хоча вона не так добре оплачується, як робота в офісі й не має такого статусу. Але я роблю людей щасливими, або як мінімум менш нещасними. 

День пробігає для мене хоч і виснажливо, але водночас неочікувано швидко. На мій телефон надходить повідомлення, що Богдан через пів години заїде за мною. Тільки зараз я згадую про нього. Біжу до дзеркала підправити макіяж. Від нервів мені зводить шлунок. Хоча чого мені нервувати? Згадка про те, що в нього є особистий літак і маєток лякає. Навіщо такій людині манікюрниця? І чому він не одружений? Невже в його колі недостатньо жінок?

Я відганяю всі ці тривожні думки від себе. Врешті він перший мені написав і сам запропонував зустрітися. Вирівнюю пасма свого білявого волосся. Підфарбовую вії. Втираю крем в шкіру рук. Один з плюсів роботи в салоні краси, це те, що можна користуватися (без зловживання) професійними засобами для волосся, нігтів, шкіри. Моя зарплатня не дозволила б мені так на себе витрачатися. Я бризкаюся парфумами, прощаюся з дівчатами й виходжу. Вони проводжають мене усмішками, бажають гарного побачення.

Біля чорного спортивного авто стоїть Богдан з букетом троянд. Він широко посміхається і йде мені на зустріч. Цілує у щоку. Галантно відкриває переді мною двері машини. Потім обходить і сідає на місце водія. 

— Ти дуже гарна. Навіть гарніша ніж на фото.

— Ти також гарний.

На мить стає тихо. Ніяково дивимося одне на одного. Потім він заводить двигун машини й ми їдемо. Мене приємно вразило, що людина з великим бізнесом і грошима може ніяковіти в присутності жінки. Відразу відчуваю до нього більше довіри, розслабляюся.

Ми приїздимо до одного з тих ресторанів, куди я ходила з Романом. Моя розслабленість куди й ділася. 

— Все нормально? — Питає він, коли заходимо всередину. 

Я киваю. 

Ми займаємо столик. Богдан робить замовлення за нас двох. Нам приносять пляшку вина. Та я відчуваю, що навіть стіни тут тиснуть на мене. Озираюся. Навкруги чоловіки, одягнені в костюми, жінки у коктейльних сукнях. До нашого столика підходить привітатись чоловік. Він ввічливо мені киває, потім вітається з Богданом. Вони тиснуть одне одному руки. Я дивлюся на його жінку. Вона на мене. Є відчуття, що я не належу до цього кола і ми обидві про це знаємо. Але її вихованості вистачає не показати цього мені. 

Два келихи вина пішли на те, щоб я розслабилася й забула про навколишній світ. Нарешті посміхаюся. 

— Тобі некомфортно? — Питає Богдан. — Наступного разу можемо піти в місце, яке вибереш ти.

— В будь-яке?

— Абсолютно. Куди захочеш.

Мені подобається його ввічливість і хороше ставлення до мене. Коли ми їдемо додому він раптом питає:

— Що зараз робитимеш?

— Ну напевно увімкну розважальну передачу чи фільм, зроблю собі трав'яного чаю й через пів години ляжу спати. А ти?

— А я ще трохи попрацюю. 

— Ти ніколи не даєш собі відпочити?

— У світі постійної конкуренції просто не маю на це права. Тисячі людей працюють на мене. Я мушу забезпечувати їхню стабільність і безпеку.

Вже вдома задумуюся. З одного боку я поважаю відповідальних та дисциплінованих чоловіків, але з іншого — жити під постійним тиском і в жорстких рамках також не хочеться.