Розділ 2

— То на коли можна записатися до вас?

— Приходьте сьогодні. Я знайду для вас місце.

Я прощаюся, кладу слухавку. Продовжую тремтіти від хвилювання і радості. Нарешті зможу змінити своє життя й знайти справжнє кохання.

Відпрошуюся з роботи. Нігті клієнток почекають, а моя друга половинка — ні. Через пів години підходжу до старої двоповерхової будівлі на краю міста. Прямую повз напіврозвалений паркан та через занедбаний порожній двір. Всередині будинку немає ні охорони, ні будь-кого, хто б міг підказати куди йти. Підіймаюся на другий поверх. Бачу табличку “Астролог Світлана” й вказівник, куди повертати. 

Обережно тримаюся за облізлі поручні, які тут залишилися ще здається з радянських часів й нарешті виходжу в коридор, в кінці якого стоять люди, які вочевидь, як і я, прийшли на консультацію. Кілька жінок сперлися на стіну з облупленою синьою фарбою. Інші сидять на старих шкіряних кріслах — похмурі, напружені. Я їх розумію. Від хорошої долі сюди не приходять. 

Підходжу ближче. Займаю чергу. Стаю біля вікна. Спостерігаю звідти й чекаю. Питаю себе ще раз чи вірю в усе це. Але яка різниця, якщо допоможе. Люди рухаються повільно. Ось з кабінету Світлани виходить літня жіночка. Вона усміхається, на обличчі полегшення. Це заспокоює. Нарешті дійшла моя черга. Повільно наближаюсь до дверей. Серце калатає. Пальці рук пітніють. Нервую. Заходжу всередину. Озираюся. 

Напівтемне приміщення. Вікна закриті тяжкими масивними шторами. На кількох тумбочках та шафках, а також на підлозі горять свічки, які дають тепле світло. Повітря наповнене ароматом воску і лаванди. Посередині кімнати стоїть дерев'яний стіл, на якому також запалено кілька свічок і увімкнена лампа в тканинному абажурі. За столом сидить жінка похилого віку й мовчки вказує на стілець навпроти. Я сідаю. 

Вона уважно дивиться на мене своїми темними, майже чорними очима. Відмічаю про себе, що жінка мала бути дуже красива в молодості — великі очі, густе волосся, яке зараз покрилося сивиною й було зібране у гульку. Оливкова рівна шкіра з першими зморшками. Струнка, одягнена в різноколірну сукню. Масивні, старовинні сережки і яскраво червона помада. І хоч на вигляд жінці не менше 60-65 років, вона все ще виглядає привабливою.

— Я… Оля.

— Я знаю хто ти, Олю, — каже вона й ледь посміхається. — Ти дівчина, яка заслуговує бути коханою і щасливою, а натомість живе не своє життя.

Її голос зачаровує. По тілу прокочується хвиля мурашок. Вона сказала саме те, що я відчуваю.

— Цей світ так побудований, — продовжує жінка, — що людині дуже важко знайти своє кохання. Ти вчинила правильно, що прийшла. Я допоможу тобі.

Від її слів мені стає так легко. З'являється надія й передчуття казки.

— Скажи свою дату, час й місце, де ти народилася.

Я кажу. Вона записує їх на папір. Потім підіймає до мене обличчя. Її сережки тихенько дзеленчать. Усміхається.

— Ти можеш йти, Олю. До кінця тижня я надішлю тобі повний опис твого ідеального чоловіка, який, я відчуваю, вже знаходиться поруч з тобою. Якщо прислухаєшся до моїх порад і зробиш все правильно, будеш жити щасливо.

Я розгублено дивлюся на неї. Підіймаюся зі стільця.

— То я піду?

— Авжеж, Олю. Тільки залиш свій номер телефону. Вартість опису десять тисяч гривень.

У мене округлюються очі.

— Це невелика ціна за майбутнє щастя, — додає вона.

Ще кілька секунд я ошелешено дивлюся на неї. Але ж і правда. Хіба моє щасливе життя коштує менше цієї суми? А якщо після цього я знайду свого ідеального чоловіка, з яким проживу в коханні та злагоді наступні п'ятдесят років? В гіршому випадку втрачу десять тисяч гривень, а у кращому — знайду свою рідну душу.

Зітхаю. Мовчки простягаю їй гроші, диктую свій номер телефону і виходжу. Не знаю чи зробила помилку, але будемо сподіватися, що через кілька днів я знову вийду з цього кабінету, але вже така ж щаслива, як жіночка, яку я бачила пів години тому.

Про Світлану вирішую нікому не казати, щоб уникнути насмішок і осудження.

Після цього візиту кожен мій день виглядає приблизно однаково. Я прокидаюся вранці, відразу дивлюся на телефон, але повідомлень чи дзвінків від Світлани немає. Збираюся, йду на роботу й щопівгодини перевіряю повідомлення, але там, як і раніше, нічого нового. Так проходить тиждень. І ось, коли я майже зневірилася, а напруга від очікування досягла свого максимуму, у п'ятницю ввечері приходить повідомлення про те, що я можу записатися до Світлани й отримати свій розрахунок ідеального чоловіка. 

Звісно, що я відразу телефоную й записуюся. Потім заварюю собі чай з ромашкою, бо відчуваю, що від хвилювання, не зможу заснути. Сідаю у крісло, підібгавши ноги. Згадую себе в дитинстві, ще у часи, коли ходила до дитячого садочку. Маленька, кучерява, світловолоса. Тоді два хлопчики з нашої групи обіцяли одружитися зі мною, коли ми станемо дорослими. Цікаво де вони? Їх би знайти й змусити відповісти за свої обіцянки. 

Сама собі усміхаюся. Насправді у дітей все просто. Вони оцінюють іншу дитину лише за одним параметром — наскільки вона їм подобається. І цього достатньо, щоб оголосити одне одного нареченими та гратися разом. Ні гроші, ні розмір грудей чи зовнішність загалом, ні можливості на майбутнє не важливі. Лише позитивні емоції. 

Так розмірковуючи, я засинаю. 

Всю ніч мені сняться чоловіки, в яких на лобі написані цифри від одного ста. Вони по черзі підходять до мене. Намагаються поцілувати. Та раптом з'являється Світлана, яка кричить не своїм голосом:

— Не підходить! Це не твій чоловік.

Врешті я залишаюся сама, а вона починає сміятися. І від її сміху я прокидаюся. 

Кілька секунд дивлюся на стелю. Потім кривлюся. Від спання в кріслі в мене затекло тіло, болить спина й шия. Та я згадую, що сьогодні отримаю опис мого ідеального чоловіка й зіскакую з крісла. Швидко збираюся, накидаю куртку й виходжу з квартири. 

По дорозі роздивляюся навколо. Звертаю увагу на те, як жовтіють листки на деревах та трава. Розмірковую над тим як швидко плине час. Я та сама жінка, яка до тридцяти двох років не вийшла заміж, не народила дитину, не зробила кар'єру, не купила квартиру, не подорожувала і не накопичила грошей. Можливо після сьогоднішньої зустрічі зі Світланою це зміниться.