Розділ сьомий

Мене тішить те, що Діон не зможе зі мною зв'язатися. Чого б він собі не надумував, як би мене не залякував, я не збираюся мозолити йому очі своєю присутністю в редакції. Звісно, він має право ненавидіти мене, але я не дозволю йому ще й кривдити мене. Достатньо Тома, Олівії, Клавдії та Анни-Лізи. Кожен з них доклав чималих зусиль, аби зруйнувати моє життя. 

Зранку я не йду на роботу. Навіть не відкриваю теку, яку дала мені Меган. Натомість відправляюся в кілька закладів, аби поговорити з господарями. Можливо, хтось все-таки погодиться взяти мене офіціанткою чи прибиральницею, проте мої пошуки закінчуються невдачею. Я повертаюся додому пізно ввечері, втомлена, зголодніла й абсолютно не налаштована на сюрпризи, та варто мені дійти до будинку Клавдії, як я натикаюсь на Дейзі. Вона вилазить з дорогої автівки разом з якимось хлопцем, помічає мене і відразу зупиняється біля металевих воріт, наче їй обов'язково треба зі мною поговорити.

Невдалий час вона, звісно, обрала. Мої ноги ниють від довгої ходьби. Я відчуваю, як печуть ступні через незручне стоптане взуття, й мрію якнайшвидше його зняти. Шлунок більше не витримує моїх знущань ― болить так, що хочеться скрутитися під ковдрою та лежати до тієї пори, поки біль не вщухне. Я абсолютно не налаштована на суперечку з нею, та вона, схоже, іншої думки. 

― Фрід-а-а-а, давно не бачилися! 

― Яка несподівана зустріч, кузино. Передавай вітання Клавдії.

Від її фальшивої посмішки мене нудить. Я надіюся пройти повз неї, тому привітавшись, продовжую свій шлях до будинку місіс Бартон, який знаходиться в трьох ярдах від Церкви адвентистів сьомого дня

― Ти чого не заходиш до нас? Мама хвилюється за тебе, ― не здається Дейзі.

― Останнім часом багато справ, ― відмахуюся я.

― Я так і відповіла тому багатому хлопцю, що розшукував тебе: з нею нелегко зустрітися, вона надто зайнята власними проблемами.

― Який ще хлопець? 

― Звідки я знаю? Він не назвався.

― Ти сказала йому, де я живу?

― Аякже. Не хочу, щоб твої коханці приходили до нас додому. 

Я вдаю, що не почула її отруйного натяку, і квапливо добираюся до будинку, подумки звертаючись до всіх святих, аби не дозволили місіс Бартон зустрітися з Діоном. Без сумніву, це він. Йому відомо, хто я, він підвозив мене додому в ту ніч після благодійної вечірки. Дарма, що я не залишила йому контактів, він з легкістю віднайшов мене. Втім, проблема зараз в іншому. Якщо його здибає місіс Бартон, я втрачу житло, яким жалюгідним воно б не було. Вона упереджено відноситься до чоловіків, тому слухати мене не стане. Просто випре за двері. Так було з попередньою мешканкою. Так буде зі мною, якщо я не встигну.

Як на зло, святі відмовляються чути мої молитви. Варто мені появитися у дворі, як я бачу на сходах Діона. Він стоїть біля розкритих настіж дверей моєї студії, схрестивши руки на грудях, й спостерігає, як мої речі летять на сходи. 

Дідько. 

― Місіс Бартон, що ви робите? ― я вбігаю в кімнату, не звертаючи уваги на хлопця. 

― Хіба ти не бачиш? ― вона зі злістю кидає чайник в коробку із книгами, а потім штовхає її носком черевика в мою сторону. ― Мені здавалося, ти порядна дівчина, але я помилилася. 

― Я можу пояснити. 

― Що пояснити? ― вона зітхає, роздратовано закочуючи очі. ― Мене це не стосується, щоб ти знала. Я лиш попередила, що мій дім ― не місце для розпусти. 

― Тобто, ви такої думки про мене?

― А має бути інша? Припини, Фрідо. Твоя кузина все розказала мені. 

― І ви повірили їй?.. Цей чоловік мій начальник. Спитайте його. 

― Байдуже, хто він. Ти більше не будеш тут жити. 

ПРОДОВЖЕННЯ СЛІДУЄ...