Розділ шостий

― Мені цікаво, як Анна-Ліза тебе вмовила? ― це перше, про що я запитую хлопця, як тільки його секретарка зникає за дверима. Він сидить в кріслі, схрестивши руки на грудях, й пильно спостерігає за мною. Безодня його темних очей приховує його справжні емоції, вираз обличчя надто спокійний. Я стою перед ним, не наважуючись присісти. Мене дратує думка, що він не сказав хто він, коли я говорила про нього в туалеті. 

― Хто вона тобі? 

― Тебе це не стосується.

― Чисто з цікавості питаю. Вітано не з тих, кого хвилюють чужі проблеми. 

― Вважай, що ти помилявся на їх рахунок. 

― Значить, не розповіси?

― Я беру приклад з тебе. 

Він знизує плечима. 

― Як хочеш. 

Його поведінка чомусь сердить мене. Тепер, коли мені відомо, що він головний редактор "Expirivat" Діон Фаб'єно, я маю поводитися з ним як підлегла з начальником, та думка, як Анна-Ліза переконала його, не дає мені спокою. Я не можу збагнути, чому він погодився. 

― Ти ж знаєш, хто я? ― зненацька питаю.

Наші очі зустрічаються. Довгу мить ні він, ні я не відводимо погляд, і я впевняюся у своїй правоті. Ще тоді, в лісі, Діон дивився на мене з неприязню, наче я зробила йому щось дуже погане. Сьогодні я втратила пильність, дозволивши зачарувати себе. Як безпечно з моєї сторони. 

― Анна-Ліза ні при чім, чи не так? Ти погодився, бо в тебе є власний мотив. 

― Ти права. 

Він встає, обходить стіл і зупиняється навпроти мене. Надто близько. Мені доводиться підняти голову, щоб дивитися йому у вічі. 

― Я знаю, хто ти, Фріда Салем, але ти, схоже, не знаєш, хто я. Чесно кажучи, я здивований. Анна-Ліза мала б тебе попередити, але чомусь не зробила цього.

― Ти помиляєшся стосовно моїх з нею відносин. Так, я попросила її допомогти, бо в мене не було вибору, але це все. Нас нічого не пов'язує.  

― Тоді це пояснює, чому вона відправила тебе в мої руки. 

― Що ти маєш на увазі?

― Хіба ти раніше не чула мого імені?

― Я повернулася в Сент-Огастін місяць назад. Аби я зустріла тебе, я б запам'ятала.

― А як щодо цього? ― він бере зі стола рамку з фотографією й протягує мені. На фотографії зображені хлопець та дівчина обійнявшись з золотистим ретривером. По фіалкових очах хлопця я розумію, що він ― це юний Діон, а от дівчина… їй не більше дванадцяти. Я впізнаю її одразу. Рамка вислизає з моїх тремтячих рук, і аби не швидкісна реакція Діона, вона розбилася б на шматки. 

Світ наче зупиняється. Жахливі картини минулого воскресають в потаємних закутках моєї пам'яті, проносяться переді мною одна за одною, викликаючи паніку. Груди здавлює нестерпна важкість, на очі навертаються непрохані сльози. Я розгублено дивлюся на Діона, й мене обпікають жорстокі здогади. Він в одну мить руйнує старанно вибудувані мною стіни, руйнує моє намагання нормально жити. Він повертає мене в пекло, від якого я намагалася спекатися довгих дванадцять років. 

Мені стає недобре. Кабінет Діона зненацька розмивається в кольорові плями, в голові все змішується, і я перестаю розрізняти те, що відбувається. Мене огортає паніка. Я відчуваю, як вона циркулює по венах разом з кров'ю, як отруює розум. Я мовби знову опиняюся на вузькому задньому сидінні автомобіля, міцно притиснута Томом, а за кермом гучно сміється Олівія. Вона не звертає увагу на дорогу. Вона намовляє Тома швидше розправитися зі мною. Він силою вливає в мій рот алкоголь, а потім розриває мій одяг і обмацує липкими руками, насміхаючись над моєю невинністю. Аби не та аварія, він зґвалтував би мене. 

Я збезсилено падаю на стілець. Очі жалять пекучі сльози, й мені доводиться зібрати всю свою волю, щоб не розплакатися перед Діоном. Реальність розриває мене на шматки своєю жорстокістю і єдине, чого я хочу ― це зникнути з його клятого кабінету, аби він не бачив, якою вразливою я можу бути. 

― Яка у тебе ціль? ― питаю тремтливим голосом, стискаючи до болю руки на колінах. Біль ― єдиний спосіб подолати панічну атаку й повернутися до більш-менш врівноваженого стану. 

― Помститися тобі.

― Ти можеш зробити це будь-яким способом. Навіщо тобі брати мене на роботу?

― Тримай друга близько, а ворога ― ще ближче. Чула про таке? ― Діон схиляється наді мною надто близько, чіпляючись руками за спинку мого стільця. Наші очі опиняються на одному рівні й ненависть в його погляді змушує мене шкодувати про те, що я прийшла в "Expirivat".    

― Гадаєш, я залишуся в редакції? 

― У тебе немає вибору.

― Як це? Ти прикуєш мене кайданками, чи що? 

Я відштовхую його від себе, аби встати, та він опускає руки на мої плечі й стискає їх, утримуючи мене на місці. Я здригаюся від відчуття його пальців на тих місцях, де проступають шрами, не зважаючи на тканину сорочки під його долонями. Це позбавляє мене контролю над собою. Я втрачаю залишки здорового глузду та піддаюся внутрішнім монстрам, що глибоко засіли в моїй голові. 

― Не торкайся мене! ― кричу на Діона, вириваючись з його рук. Він розгублено розтискає пальці і я поспіхом вскакую на ноги, перевертаючи стільця. Він дивиться на мене, як на божевільну. Проходить кілька хвилин, перш ніж я опановую себе.