Розділ п'ятий

Проходить три дні, а Анна-Ліза так і не дзвонить. Я вже починаю думати, що вона або не захотіла мене рятувати, або її зв'язки нічого не дали, та пізно ввечері прибігає місіс Бартон з телефоном у руці, й у моєму серці зароджується надія. Вона невдоволено тицяє телефон мені, буркаючи, що це останній раз, коли я дала комусь її номер.

― Міс Салем? ― звучить різкий жіночий голос в динаміку.

― Так, це я, ― схвильовано відповідаю, подумки звертаючись до всіх святих, аби змилувалися наді мною та послали трохи везіння.

― Це Меган, секретарка містера Фаб'єно. Вам назначено співбесіду в "Expirivat" завтра на десяту. Рекомендую не запізнюватися. Начальник терпіти не може непунктуальних людей. 

― Я приїду. Дякую. 

Вона відключається, і я не встигаю запитати ні адресу, ні якого працівника вони шукають. Все, що мені відомо про "Expirivat" ― що це популярний бізнес-журнал і Вітано мають там власну колонку. Чим в редакції буду займатися я, важко уявити. Я не журналістка, не маю філологічної освіти, тому дивно, чим я приглянулася їм, навіть якщо це прохання Анни-Лізи.

― Ну, чого вона хотіла? ― цікавиться місіс Бартон. 

― Якщо пощастить, я отримаю роботу.

― Аби пощастило. В тебе ж грошей взагалі немає, так? Щось не бачу, щоб ти несла додому продукти чи викликала доставлення. 

― Я трохи в скрутному становищі, та це вирішиться, як тільки буде робота.

― Надіюся.

Ми ще трохи говоримо, а потім вона бажає мені доброї ночі і йде до себе. Я лягаю спати із думкою, чому Анна-Ліза не подзвонила сама. Невже це настільки принизливо для неї? Чи я настільки жалюгідна в її очах? Хай там як, я вдячна їй. Вперше за тридцять років вона побула моєю бабусею, моєю сім'єю, зробила для мене хоча б щось, нехай я сама попросила її про це. 

***

В редакцію "Expirivat" я приїжджаю о дев'ятій тридцять. В мене є пів години вільного часу, тому я знаходжу пустинне місце поблизу кімнати з табличкою "Архів", аби швидко перекусити. Ставлю на підвіконня стакан з кавою та паперовий пакет з пончиками, які купила по дорозі. Вони звабливо пахнуть банановим кремом-начинкою, і я стогну від задоволення, коли шматок ще теплого пончика нарешті опиняється в моєму роті. Це справжня розкіш, варта тих грошей, що я потратила, бажаючи зробити собі щось приємне. Неймовірно пористе тісто з найніжнішим кремом, який я коли-небудь пробувала ― найкраще, що може статися з тобою вранці, думаю я, запиваючи пончик холодним американо. Втім, моя насолода не триває довго. Біля стійки адміністратора роздається знайомий, підступно солодкий голос, від якого мій настрій різко псується разом з апетитом, і я мушу якнайшвидше забратися з першого поверху, аби не зіткнутися з Олівією Хоган. Моє невезіння ― це щось дуже оригінальне. Я знаю, що Олівія працює разом з Томом в батьковій фірмі, але щоб зустрітися з нею в "Expirivat" в день своєї співбесіди ― треба бути повною невдахою. Якщо вона дізнається, єдиний мій шанс буде назавжди втрачено. Ні, я не можу цього допустити. 

Квапливо запхавши пакет в сумку, я хватаю з підвіконня каву, й ледь не біжу до ліфта, який сповіщає про своє прибуття гучним дзенькотом. На щастя, людей поблизу немає, тому я влітаю всередину металевої кабінки, як тільки дверцята відчиняються, аж ніяк не розраховуючи на когось наштовхнутися. Моя кава розпливається темно-коричневою плямою на чужій сорочці білого кольору, поки чиїсь руки втримують мене на місці.

― Скоріше натисніть кнопку, ― наказую я, піднімаючи голову. 

― Який поверх?

― Байдуже. 

Фіалкові очі з крихітними чорними вкрапленнями, схожі на найтемніший відтінок аметисту, здивовано зупиняються на моєму обличчі. Я відчуваю, як на щоках розквітає рум'янець, адже впізнаю хлопця, який здається ще вродливішим, ніж я запам'ятала його посеред темної ночі в лісі. Від його пронизливого погляду перехоплює подих. Я забуваю відсторонитися й цілу мить залишаюся в його обіймах, вдихаючи запах сандалового дерева, поєднаний з апетитним запахом цитрусів. 

― Це ти.

Слова одночасно злітають з наших вуст. Ми дивимось одне одному в вічі, а потім його губ торкається усмішка, від якої всі мої нутрощі здатні розплавитися. Температура повітря різко здіймається вгору, в ліфті стає нестерпно жарко, і я нервово облизую сухі губи, червоніючи. Не розумію, чому, та його присутність бентежить мене. Я поводжуся абсолютно не правильно. Як якась дурненька витріщаюся на нього, бо він вродливий хлопець, а я жодного разу не обіймалася з вродливими хлопцями. Ще й думаю про поцілунок з ним, наче це моя єдина проблема ― знати, що відчуває людина, коли її цілує той, хто подобається. Безглуздя.

― Твоя сорочка... я зіпсувала її... ― з неабияким зусиллям відриваю зніяковілий погляд від його чуттєвого рота і повертаюся до його очей. ― Покажеш мені, де тут є туалет. Треба запрати пляму, інакше потім не виведеш її.

Я червонію ще більше, розуміючи, що він спостерігає за мною. Величезна помилка ― витріщатися на його губи та думати, як він цілується, а потім зустрічатися з ним поглядом. Відчуття, наче він здогадався про кожну мою думку. Що ж, так зганьбитися можу тільки я.

― Тобі не варто турбуватися про таку дрібницю... ― каже хлопець, та я не слухаю його. Як тільки ліфт зупиняється на сьомому поверсі, я беру його за руку і тягну за собою. ― Туалет в кінці коридору, ― зітхає він, показуючи дорогу.