Розділ четвертий

Щоб не здибатися з батьком і його сім'єю, я приїжджаю до Анни-Лізи в офіс. Не впевнена, чи застану її в недільний вечір за роботою, втім, надіюся, що за роки, які ми не бачились, її звичка працювати щовихідних не змінилась. 

Поки підіймаюсь ліфтом на восьмий поверх, мене гризуть сумніви. Я не спілкуюся з батьком з того часу, як навчилася говорити. За тридцять років я зустрічала його двічі: в день мого народження, який я навіть не пам'ятаю, і в день аварії, коли мене привезли в лікарню. Його випадковий зв'язок з моєю мамою був гучною сваркою. Вони пробули разом три місяці, поки вона працювала покоївкою в будинку його батьків, а коли з'ясувалося, що вона вагітна, її вигнали. Стосунки між ними були недопустимими. Його сім'я ― нащадки італійських дворян, власники відомого текстильного конгломерату. Він не міг одружитися зі звичайною дівчиною з нетрів, яку виховувала мати-одиначка з сумнівною репутацією. Визнати її дитину ― тим паче. 

Анна-Ліза ― моя бабуся з батькової сторони. Вона приїжджала до нас кілька разів, ще коли Клавдія не знайшла багатого чоловіка і жила разом зі мною та своєю хворою на деменцію матір'ю в передмісті Сент-Огастіна. Можливо, Анна-Ліза відчувала докори сумління за те, що не забрала мене. Вона могла б виховати мене достойною їхньої сім'ї, адже мама померла через два дні після мого народження, й ніхто з її оточення не дізнався б про моє походження. Та Анна-Ліза не захотіла. Її влаштовувала можливість побачити мене раз на кілька років, а все інше, що стосувалось мене, її не хвилювало. 

Динамік над дверима ліфта дзенькає, сповіщаючи про моє прибуття на восьмий поверх. Я мимохіть розгладжую складки темно-синьої сорочки, заправленої у світло-голубі джинси-мом, й виходжу в огорнутий сутінками коридор. Мені хочеться виглядати пристойно. На відміну від Клавдії, яка ненавидить бідняків через те, що виросла серед них, Анна-Ліза відноситься до них зверхньо завдяки крові предків-дворян. Їй важко сподобатися. Вона надто прискіплива до зовнішнього вигляду, поведінки, звичок. Якщо знайде недолік, то обов'язково скаже про це, аби принизити тебе твоєю ж неосвіченістю. Мене це, звісно, мало турбує, та заради її ствердження я потерплю. Не стану передчасно ганьбитися й доводити свою правоту. Як-не-як, мені потрібна робота, а Анна-Ліза може допомогти.

Помітивши в кінці коридору яскраво-жовте світло, я полегшено видихаю, бо вона знаходиться в офісі. У мене немає номера її телефону, щоб заздалегідь домовитись про зустріч, тому я дію за обставинами. Зібравши всю свою відвагу, рішуче крокую до її кабінету.

Анна-Ліза сидить за лакованим дерев'яним столом, задумливо розглядаючи листок паперу. В одній руці вона тримає олівець, в іншій ― цигарку. Її повні губи невдоволено скривлені, а насуплене чоло перетинають глибокі зморшки щоразу, коли олівець торкається листка.

Я стукаю у двері, відчуваючи, як у грудях зароджується хвилювання. Цікаво, як вона відреагує на мою появу? Чи впізнає мене? Адже ми не бачились з тієї пори, як я лежала у лікарні. 

Вона здивовано підіймає голову, фокусує погляд на мені. Роки анітрохи не змінили її. Сріблясте волосся зібране в ідеальний пучок, на губах той самий вишневий відтінок помади, що запам'ятався мені з дитинства. В сіро-синіх очах відтінку передгрозового неба панує вічний холод. Постава горда, як у справжньої дворянки. Від неї віє впевненістю, могутністю, мовби весь світ належить їй. Хіба така жінка може бути моєю бабусею?

― Що ви тут робите? ― сердито запитує Анна-Ліза. В її голосі бринять металеві нотки, крижаний погляд приковує мене до того місця, де я стою. Вона сканує мене поглядом наскрізь, ніби здатна відгадати мої найпотаємніші думки, однак по роздратованому виразу її обличчя я розумію, що ніяких суперздібностей Анна-Ліза немає. Я все ще незнайомка, яку вона не впізнає. 

― Я настільки змінилась за дванадцять років? ― дивуюся, проходячи всередину. Вона ошелешено моргає. Її очі зустрічаються з моїми, і на мить Анна-Ліза стає схожою на звичайну людину, здатну на емоції та почуття. 

― Фріда? 

― Так.

Хвилину вона мовчить, підбираючи потрібні слова, а потім встає з-за стола, бере сумку й підходить до мене.

― Я ще не вечеряла. Якщо хочеш, повечеряємо разом.

― Взагалі-то, я хотіла поговорити з тобою. Це не займе багато часу. 

― Поговоримо за вечерею. 

Вона не чекає моєї згоди. Не обіймає мене, не каже, що рада мене бачити, як це роблять нормальні люди. Просто вписує мене у свій гнучкий графік, як будь-кого із своїх співробітників. 

В глибокому мовчанні я йду за нею в кав'ярню, що знаходиться через дорогу навпроти офісу. Ми займаємо вільний столик, вона підкликає офіціанта і бере у нього меню. Я відкриваю свій екземпляр, пробігаю очима по захмарним цінам, й наспіх закриваю його. Мій пустий шлунок протестує. В кав'ярні надто звабливо пахне свіжою випічкою, а я весь день нічого не їла. Втім, грошей вистачить лиш на горнятко кави. Більшого дозволити собі я не можу. Заплатити за себе Анні-Лізі ― теж. 

Я переводжу погляд на Анну-Лізу. Вона детально вивчає меню, й у мене складається враження, що вона відтягує розмову. Трохи дивно, адже вона не з тих людей, хто має хоч якісь кордони. Ми все одно як ті чужинці, їй нічого церемонитися зі мною, тому важко збагнути таку її поведінку.

― Ти можеш поїсти після нашої розмови, ― не витримую я. ― Я не затримаюся надовго.

― Я думала, ти зіставиш мені компанію.