Розділ третій

Гучний стукіт у двері змушує мене розліпити заспані очі й скотитися з імпровізованого ліжка на підлогу. Після минулої ночі я почуваюся настільки жахливо, що не маю жодного бажання вилазити з-під ковдри, однак стукіт продовжується, тож я шкандибаю до дверей, роздратовано потираючи пальцями виски.

― Міс Салем, я знаю, ти дома! Відчиняй мерщій! ― гаркає господарка, місіс Бартон. 

― Вже йду.

Я розкриваю настіж двері, дозволяючи золотистим променям сонячного світла ковзнути всередину крихітної кімнати, в якій я живу. Через те, що студія знаходиться на цокольному поверсі й сонце туди не потрапляє, мені доводиться використовувати штучне освітлення більшу частину дня, особливо після обіду, коли в кімнаті темніє задовго до настання сутінків. Від незвичного денного світла я мружусь, прикриваючи очі долонею. Місіс Бартон стоїть на сходах, невдоволено зціпивши руки на грудях, одягнута в домашній халат та шльопанці. За її спиною я помічаю Клавдію і Дейзі. Вони розглядають моє житло з неприхованим презирством, абсолютно не вписуючись в його жебрацьке облаштування. Якого біса вони тут роблять, думаю я, зачиняючи за собою двері. Мені аж ніяк не хочеться, щоб вони заглядали всередину. Не тому, що я соромлюся, а тому, що їм не місце в моєму житті, яким жалюгідним воно не було б. 

― Твоя тітка прийшла, ― буркає місіс Бартон. ― Я не додзвонилася до тебе, довелося спускатися. На наступний раз будь люб'язна ввімкнути телефон. Я не якась там прислуга, щоб бігати за тобою. 

― Вибачте. Я загубила телефон, тому найближчим часом не зможу відповідати на дзвінки.

― Твої проблеми.

Аякже. Я знаю це без тебе, уявляєш? Я переводжу погляд на Клавдію. Вона стоїть обабіч стіни, очевидно, боїться забруднити свій фірмовий костюм-трійку кольору мокко. Її зіщулені очі вивчають мій зім'ятий спортивний костюм розміру оверсайз, під яким заховано всі мої шрами. Вона зверхньо кривить напомаджені губи, адже найбільша ненависть в її житті ― це бідність. Вона вибралась з неї завдяки титанічним зусиллям, втім, її не хвилює, що я все ще там. Відтоді, як я повернулася в Сент-Огастін, вона жодного разу мені не допомогла. Навіть не дозволила жити у своєму розкішному будинку, виправдовуючись протестами свого чоловіка. Для людей ми граємо в "сім'ю", бо репутація для неї понад усе, однак, насправді їй начхати на мене. 

― Ти зникла з вечірки й не відповідала на дзвінки. Я думала, ти знову вляпалася в халепу, ― говорить вона, закочуючи очі. ― Могла б попередити.

― Ви заради цього прийшли сюди ― впевнитися, чи не потрапила я до в'язниці? Не варто було турбуватися. 

Я не приховую неприязні до тітки. Мене неабияк дратує її намагання лізти в мої справи з єдиною ціллю власної вигоди. 

― Послухай, Фріда, я не один раз попереджала тебе, щоб ти не зв'язувалася з Томом чи Олівією. Ти не справишся з ними, ти ж розумієш? ― вона чіпає тему, на яку я волію не розмовляти. 

― Я не збираюся боротися з ними, ― брешу, щоб скоріше спекатися її. ― Мені б власне життя налагодити, а на них я плювати хотіла. 

― Буду надіятися, що це так. Мені не потрібні проблеми, ти ж розумієш? Кейден має намір балотуватися в мери міста, і я не дозволю зіпсувати наше майбутнє тобі чи будь-кому іншому. Я надто довго до цього йшла. 

― Я почула тебе. Якщо тобі більше нічого сказати, я піду. 

― Насправді, є дещо, що я б хотіла з тобою обговорити. Не запросиш нас в гості? 

― В мене навіть стільців немає, ― знизую плечима. ― Можемо присісти й поговорити тут. 

― Соромишся показати свій барліг? ― сміється Дейзі. ― Чи, може, ти не одна й ховаєш за дверима хлопця? Як-не-як, ти швидко вчора пішла...

― Не мели дурниць. Я прийшла на вечір дебютанток не заради пошуків чоловіка. Подібною єрессю страждаєш тільки ти. 

Я неохоче відчиняю двері, пропускаючи їх всередину. Хай Дейзі спуститься з рожевих хмаринок і побачить, якою може бути реальність, якщо в її батька не стане грошей. 

Замість ліжка на голій підлозі лежить старий матрац з ковдрою та подушкою. Поруч стоїть дві великих картонних коробки. В одній складений мій одяг, в іншій ― книги й речі, перевезені з будинку бабусі. Жодних меблів. В кутку, біля вікна розміщені тумбочка і заржавілий холодильник. Ні плити, ні рукомийника, ні стола немає. Втім, вони сюди не помістилися б. Приміщення надто крихітне, а ванна кімната за дерев'яними дверима ще крихітніша. 

Через сирість на стінах відстає штукатурка. Я помічаю, як округлюються очі Дейзі, кочуючи від однієї сіро-чорної плями на стелі до іншої. Вона розглядає моє помешкання з відкритим ротом, і це забавляє мене.

― Ти не в музеї знаходишся, дорога кузино. Стули пельку, інакше туди залізе павук. 

― Серйозно? 

Дейзі здригається, квапливо оглядаючись по сторонах, аби впевнитися у відсутності павуків. 

― Тобі необхідно вийти заміж, ― втручається Клавдія. ― Вдалий шлюб врятує тебе від цього всього.

Вона обводить рукою моє житло, зневажливо кривлячи губи. Що, що, а марку тримати вона вміє. Хоч трохи совість заколола б, та де ж там. На її лиці написано, що єдине, про що вона зараз думає ― як втекти звідси. 

― Як врятував тебе? ― єхидствую я. ― От тільки ти упускаєш одну важливу деталь: ні один пристойний хлопець не забажає одружитися зі мною. В Сент-Огастіні кожному відома моя історія. Не дивно, що мене прозвали старою монашкою.