Розділ другий

Я маю сховатися. Не можу дозволити іншим бачити себе такою. Але спершу маю спекатися Тома. Він поженеться за мною, як тільки його понівечені органи дозволять йому це зробити. Він надто впертий. А ще великий боягуз. Раніше я не задумувалася над цим. Мені здавалося, закривати очі на недоліки людини, до якої в тебе є почуття ― це нормально. Я ігнорувала найгірші риси його характеру, вважаючи, що з часом його відношення до мене зміниться. Я пробачала йому. Почувалася винною там, де моєї вини не було. Дозволяла майстерно маніпулювати собою, поки він не зруйнував моє життя вщент. Якою ж наївною я була!

Аби Том не знайшов мене, я біжу в протилежну сторону від тієї, що веде до будинку. Вздовж дерев вервечкою в'ється вузька стежка, захована серед високих бур'янів. Я пробираюся крізь них, відчуваючи, як гілки гупають по спині. Над головою мерехтять зірки. Їхнього світла ледь вистачає, щоб орієнтуватися в темряві. 

Я так поспішаю, що, врешті, спіткнувшись, падаю на коліна. Як на зло, посеред стежки лежить камінь. Я помічаю його надто пізно, коли різкий біль обпікає тіло, й очі починає щипати від сліз. Настільки боляче мені давно не було. Біль породжує думку, якого біса я роблю посеред ночі у малознайомому лісі? Навіщо послухала Клавдію, вибралась на люди? Треба було їхати додому, не пертися з пляшкою шампанського бозна-куди. Тут, в Сен-Огастіні, я не маю права на помилку. Не тепер, після повернення, коли я вирішила розібратися в минулому. 

За моєю спиною щось шурхає траву. Я квапливо підбираю з землі камінець, міцно стискаю його липкою від крові долонею, й затамовую подих. Надіюсь, це не Том. Моїх сил не вистачить на другий раунд боротьби із ним. Безглуздо, звісно, адже хто б це не був, навряд чи я здолаю його. Тіло ниє від втоми та болю, в роті пересохло, голова йде обертом через випитий алкоголь. Дивно, як я ще тримаюся на ногах, як не звалилася в яр і не переламала всі кістки.

Я затихаю, щоб прислухатися до звуків. Не бачу сенсу тікати. Єдине, про що я мрію ― це наповнена гарячою водою ванна, після якої я буду валятися на м'якому ліжку. Звісно, в мої плани не входить перетворюватися на вбивцю. Але якщо Том полізе, я не збираюся його жаліти. Він заслуговує кожного удару камінцем.

Мить, що я чекаю, здається вічністю. Вдруге за цю ніч. Я напружуюсь всім тілом, коли розбираю кроки позаду себе. Впевнившись, що це не лісовий звір, я кидаюсь на чітко вимальовану в темряві чоловічу постать, мало хвилюючись, належить вона Тому чи ні.

― Якого біса?.. Ти збожеволіла?.. 

Незнайомець перехоплює мої зап'ястки, вчасно відхилившись в сторону. Я розгублено випускаю камінець з руки. Він розвертає мене спиною й притягує до себе, знерухомлюючи моє тіло. Одна його рука опускається на мої плечі трохи вище грудей, а іншою він давить чимось холодним в мої ребра. Я намагаюся ворухнутися, та він не дозволяє. 

― Я не збираюся завдавати тобі шкоди. Якщо пообіцяєш не битися, я відпущу тебе. 

Його голос схожий на солону карамель. М'який та тягучий, він змушує моє серце затріпотіти від хвилювання. Я ще навіть не бачила його, а вже ладна закохатися в глибокий, насичений тембр його голосу. Чи то через адреналін в крові, чи то через залишки шампанського, але я відчуваю зовсім не те, що мала б відчувати, притиснута до мужнього тіла незнайомця. 

― Тільки прибери те, чим тицяєш в мій бік. Все-таки мені боляче. 

― Окей. 

Він забирає руки і я відходжу від нього на два кроки, полегшено видихаючи. Добре, що він не Том. Я хоча б маю надію вибратися з лісу, не остерігаючись бути задушеною Томом. 

― Ти злякав мене, ― зізнаюся йому. 

― Ти вибрала не найкращий час для прогулянки лісом. 

― Ти теж.

Незнайомець дістає щось з кишені штанів. За хвилину перед нами спалахує бліде світло ввімкненого на телефоні ліхтарика. Він підносить телефон до мого обличчя, а потім ковзає ним у весь мій зріст. Я інтуїтивно схрещую руки на грудях, прикриваючи долонями оголені плечі. Попри темряву рубці неможливо приховати від його уважного погляду. Це викликає сум'яття в моєму серці. Я не готова до того, як він дивиться на мене. Я навіть не знаю його. Зате він, схоже, впізнає мене. Неприязнь миттєво згущує повітря між нами. Я відчуваю її важкість кожною клітиною свого тіла. Його очі, колір яких заважає розгледіти темрява, зупиняються на моєму лиці. 

― Що ти робиш серед ночі в лісі?

― Те саме питання я можу поставити тобі.

― Я першим запитав тебе.

― Я… я просто гуляла… і… заблудилася.

Я сумніваюся, чи варто розказувати йому про Тома. Не хочу приплітати себе до минулого і давати людям привід думати про те, чого насправді не існує. Особливо незнайомцю переді мною. Дивно, та мене не приваблює, щоб він думав, наче мене з Томом щось пов'язує. Навіть, якщо той покидьок намагався нашкодити мені.

― Я теж гуляв, ― відмахується він, й ми обоє розуміємо, які недолугі з нас брехуни.

― Ти знаєш, як звідси вибратися? ― питаю його.

― Авжеж. Я залишив неподалік машину. Якщо хочеш, підкину тебе, куди треба. Звісно, якщо не боїшся сідати до незнайомців.

― Повір, ти не той, кого мені варто боятися. 

― На твоєму місці я б не був настільки впевненим.